Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Незважаючи на підозру в прихованому знанні англійської мови, Барац невдовзі після одруження отримав від начальника контррозвідки обчислювального центру спеціальну перепустку, яка давала могу йому заходити до будь-якої будівлі Міністерства оборони з портфелем, не залишаючи його в гардеробі. Цей привілей надавався зазвичай лише військовим високого рангу. Водночас у робочий час його скрізь супроводжували, а за Галиною почали стежити.

Восени 1973 року Барац із високою температурою потрапив на два місяці до лікарні. Проте, хоч як дивно, його там не лікували. Коли він одного разу на це поскаржився, то жартома спитав, яких зізнань від нього тут очікують.

Нарешті Бараца виписали з лікарні, але навесні 1974 року його здоров’я знову погіршилося, і його знову було госпіталізовано. Цього разу він лежав у військовому шпиталі ім. Бурденка, де з ним поговорив психіатр, капітан Володимир Ютін, який спочатку запропонував Барацу пройти обстеження в психіатричному відділенні, а потім дав зрозуміти, що вибору все одно немає. У психіатричному відділенні полковник Григорій Колупаєв сказав Барацу, що в нього слабкість і він потребує глюкози та вітамінів. Протягом вісімнадцяти днів йому робили ін’єкції та давали різні таблетки — як він згодом дізнався, серед них і седуксен. В результаті цього лікування Барац став без упину розмовляти. Коли через вісімнадцять днів його перевели зі психіатричного відділення, він не міг самостійно ходити, права половина його тіла була частково паралізована, а пам’ять погіршилася. Врешті-решт його виписали зі шпиталю, але не дозволили повернутися до колишньої роботи фахівця з обчислювальної техніки, а доручили, як звичайному солдату, ремонтні та вантажні роботи.

Зрозумівши, що з військовою кар’єрою покінчено, Барац пішов до полковника Кожевникова в психіатричне відділення клініки Генштабу і спитав, чи може він звільнитися з армії за медичними показаннями. Саме тоді Кожевников і запропонував Барацу подати рапорт про відставку з армії в зв’язку із «комплексом страху».

Однак рапорт не квапилися задовольнити, бо армійські психіатри засумнівалися в наявності у Бараца психічного розладу. Кожевников сказав Барацу, що йому треба повернутися до шпиталю ім. Бурденка, і той, вражений цією новиною, втік.

Сховавшись у квартирі приятеля, Барац обміркував ситуацію і зрозумів її серйозність. Якщо він не повернеться на роботу, то вважатиметься дезертиром. Якщо повернеться, його запроторять до психіатричної лікарні. Нарешті він зателефонував із автомата Кожевникову й повернувся до його кабінету, де з ним побесідували вісім психіатрів. Після цього його направили до неврологічного відділення Третього центрального військового шпиталю в Красногорську, де його оглянув головний лікар Олег Лимонов, який визнав його психічно здоровим. В супроводі Лимонова Барац повернувся до шпиталю ім. Бурденка, де його оголосили фізично непридатним до військової служби та відправили у відставку за станом здоров’я.

Після звільнення Барац сподівався, що його неприємностям із КДБ настав край. У березні 1975 року він почав працювати в обчислювальному центрі Міністерства лісового господарства, але і тут йому продовжували дошкуляти за тією ж схемою. Люди довкола нього безперервно запитували про його політичні погляди, а вісімдесятилітня прибиральниця сказала йому, що вночі до приміщення заходять якісь люди.

І все ж таки відвертих інцидентів не було більше року, і за цей час Галина Кочан отримала місце молодшого наукового співробітника в МДУ. Влітку 1976 року подружжя Барац вирішило провести відпустку на Закарпатті. Якось увечері вони гуляли в Обаві, маленькому селі в долині між лісистими пагорбами, коли на них несподівано напали десятеро молодиків із палицями та каменюками. Впавши на землю, Бараци стали кричати й кликати на допомогу. В сусідньому будинку засвітилося вікно, і нападники втекли.

Підвівшись, Василь і Галина побачили, що вони всі в крові, а також помітили, що за рогом, звідки на них напали, за цією сценою спостерігає знайомий їм співробітник місцевого КДБ на мотоциклі. Вони спитали його, чому він не допоміг, а він відповів на це: «Хороших людей не б’ють».

Коли Барац повернувся на роботу, то помітив, що атмосфера стала ще гіршою. «Стукачі» заводили антирадянські розмови, а з його столу почали зникати робочі матеріали. Одного вечора Василь попросив про допомогу Дмитра Черешкіна, заступника директора обчислювального центру. «Васю, — сказав той, — я нічого не можу вдіяти. Тобі кінець. Твоя голова має лежати на тарелі до кінця року».