Геннадій Єфіменко - Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

Найяскравішим відображенням більшовицької позиції — як з огляду на статус промовця, так і на зміст висловлювання, — стали слова наркома юстиції О. Хмельницького. Під час обговорення на Конституції УСРР він, як основний доповідач з цього питання, зробив декілька відвертих заяв. Український есер-боротьбист В. Еллан-Блакитний запропонував внести до Конституції положення про те, що влада «встановлює повну рівноправність всіх націй в Україні, відкидаючи всі національні привілеї, усуваючи можливість національної ворожнечі та ставлячи завданням радянської влади сприяння трудящим недорозвинутих націй, шляхом підняття національної культури, до найліпшого їх розвитку, до рівня безпосередньої і свідомої їх участі в соціалістичному будівництві». У цьому випадку йшлося насамперед про українську мову та культуру.

Ця пропозиція В. Еллана-Блакитного відповідала програмним засадам українських есерів, які з 11 березня 1919 р., після закінчення з'їзду своєї партії, стали називатися УПСР (комуністів). Пункт шостий затверджених на цьому з'їзді програмних тез звучав так: «При повному знищенні ріжниць правного стану національностей, національне питання мусить бути розв'язане шляхом найшвидшого піднесення культури недорозвинених націй до рівня безпосередньої їх участи з властивими націй національності ознаками в процесі всесвітнього поступування згідно з завданням інтернаціоналізму». Відмова О. Хмельницького була цілковито відвертою та відповідала баченню ситуації переважною більшістю ЦК КП(б)У: «Я думаю, що якщо ми будемо турбуватися про культуру кожної нації в окремості, то це буде нездорова національна відрижка (мовою оригіналу — „отрыжка“. — Авт.)». Зауважимо, під час роботи з'їзду неодноразово лунали вимоги щодо необхідності проголошувати промови російською мовою і лише завдяки президії з'їзду формально було дозволено висловлюватися українською, хоча вигуки про перехід на російську продовжували лунати.

У народній приказці говориться: «Пани сваряться, а в холопів чуби тріщать». У нашому випадку — якщо «нагорі» з ідейних мотивів лише відмовлялися ухвалювати рішення про сприяння розвитку української культури, то на місцях серед компартійної та радянської номенклатури було поширеним ставлення до української мови та культури як до буржуазної. Такому ставленню сприяла й та обставина, що насадження комунізму відбувалося за російським зразком і керували цим процесом переважно російськоцентричні діячі, які ототожнювали російську мову та культуру із революційною та пролетарською. Тому 1919 р., як визнавав Я. Яковлєв (Епштейн) на VIII конференції РПК(б), «зустрічалося презирливе ставлення до української мови. Таких випадків кожен працівник України згадає чимало».

Таке ставлення до української мови було закономірним результатом діяльності більшовицьких органів влади в Україні. Винятково російською мовою велися усі засідання і протоколи різного роду засідань вищих партійних органів влади — ЦК КП(б)У, політбюро та оргбюро ЦК КП(б)У. У цьому випадку інакше й бути не могло, бо навіть серед «місцевих» більшовиків рідко хто знав українську мову, а про відряджених з Росії і говорити не доводилося. Та сама картина була і з Раднаркомом, у складі якого представники українських політичних партій з'явилися лише в травні 1919 р. Мало того, як правило, російською велися і засідання вищого (у період між з'їздами рад) органу влади в Україні — Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету. Щоправда, перше після обрання ВУЦВК та переїзду владних структур УСРР до Києва засідання голова В. Затонський вів українською, але після приїзду з більшовицької Росії Г. Петровського робота ВУЦВК велася переважно російською.

Українська мова нехтувалася і в публічному просторі. На відміну від першого періоду існування радянської влади в Україні, центральне радянське видання — «Известия Всеукраинского ЦИК Советов и Харьковского совета рабочих депутатов» та (з 22 березня 1919 р.) «Известия Всеукраинского ЦИК Советов и Киевского совета рабочих депутатов» — виходило лише російською мовою. Бачимо, що назва газети була майже ідентична, за винятком назви місцевої ради депутатів, яка залежала від того, де саме розміщувалася столиця України. Те саме було і з центральною газетою панівної в Україні КП(б)У — газета «Коммунист», незважаючи на наявність заголовка, окрім російської, ще й українською та єврейською (їдиш) мовами, була одномовно-російськомовна.