Геннадій Єфіменко - Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

Але насправді склад депутатів III Всеукраїнського з'їзду рад не відображав волі навіть найбіднішого селянства, не кажучи вже про все українське суспільство. Система сформованої більшовиками місцевої влади з її завданням беззастережно виконувати накази Кремля виявилася занадто далекою від народу. Це руйнувало поширені в Україні ілюзії щодо народності компартійно-радянської влади. Однак основну провину населення формально покладало не на «більшовиків», а саме на «комуністів». Тому й своє незадоволення селянські маси спрямовувало не на «радянську» («совітську») владу, котра, як їм здавалося, відповідно набутого на початку 1918 р. досвіду полягала саме в широкому місцевому самоуправлінні, а на «комуну». Однією з підстав для такої плутанини стало перейменування у березні 1918 р. РСДРП(б) на Російську комуністичну партію (більшовиків) — РКП(б).

Оскільки рішення комуністів-більшовиків досить часто суперечили вимогам народних мас, то незабаром в Україні розгорнувся широкий повстанський рух, який нерідко проходив під радянськими гаслами. Адже сама по собі радянська влада в її «чистому» вигляді, що начебто передбачав справжню підконтрольність і підзвітність влади виборцям, подобалася активній частині суспільства. Керівництво КП(б)У щосили намагалося залишити за собою «радянський бренд». У резолюції пленуму ЦК КП(б)У, що відбувся на початку квітня 1919 р., визнавалося: «Тепер куркульська контрреволюція проходить злісно-демагогічну політику механічного поєднання контрреволюційних гасел із радянськими, прикриваючи свою куркульську погромно-шовіністичну суть більшовицькою фразеологією („Ми українські більшовики“, „Ми за владу Рад“, „За самостійну Україну“)». Це зайвий раз свідчить про позитивний для встановлення більшовицької влади вплив досвіду 1917 — початку 1918 р., коли більшовики своїм авторитетом легалізували найбільш популярні вимоги активної частини низів українського суспільства. Але й відмова втілювати ті гасла в життя не могла минути безслідно.

Широкий повстанський рух змусив керівництво УСРР таки дослухатися до настанов Кремля і залучити до найвищих владних структур боротьбистів, які мали вплив на українське село. У квітні 1919 р. до складу Президії ВУЦВК було введено Михайла Полоза — основного переговорника між ЦК РКП(б) та боротьбистами у лютому—березні 1919 р. Однак введення представників цієї партії до складу уряду зависло у повітрі. Це й не дивно, оскільки більшовики ставилися до боротьбистів як до своїх конкурентів.

Декілька слів про партію, яку 1919 р. позначали різними назвами: «українські есери», «комуністи-боротьбисти», «боротьбисти» тощо. Протягом кінця грудня 1918 — березня 1920 р. партія боротьбистів, яка в березні 1919 р. до своєї назви додала слово «комуністи» (УПСР (комуністи-боротьбисти)), а в серпні 1919 р., після об'єднання з частиною колишньої УСДРП (УСРДП (незалежні-ліві)), перетворилася на Українську комуністичну партію (боротьбистів), була союзником і конкурентом більшовиків в Україні. Союзником тому, що в обох партій збігалися програмові засади організації соціально-економічного та політичного устрою. Як більшовики, так і боротьбисти, були беззастережним прихильниками радянської форми організації влади, сподівалися на «світову революцію» та вірили в прогресивність і науковість комуністичних ідей. Зауважимо, що ідейна близькість була наскільки очевидною, що вже на початку 1919 р. як реальний розглядався сценарій «злиття» обох партій і навіть Київська організація боротьбистів усім своїм складом вирішила вступити до лав КП(б)У Щоправда, в лавах КП(б)У в березні 1919 р. взяла гору позиція заборони вступу до лав партії цілими організаціями. Конкурентами для більшовиків боротьбисти стали тому, що були популярнішими в українському селі й мали з більшовиками низку суперечностей щодо форм і методів комуністичного будівництва, вирішення яких і зумовило сутність українського радянського проекту.

У травні 1919 р., одразу після початку повстання під проводом Ничипора Григор'єва, на якого раніше мали вплив боротьбисти, більшовики активізували перемовини і після рішучого засудження цього повстання керівництвом боротьбистів погодилися за зміни в урядових структурах. Уже 11 травня X. Раковський телеграфував до Кремля: «З есерами зговорилися. Вони погодилися на три місця: освіти, фінансів, юстиції. Останнім часом вони були intraitables [1] Непіддатливими ( фр .). ». Наступного дня, 12 травня, це рішення на засіданні ВУЦВК було проведено в радянському порядку. Михайла Лебединця було призначено наркомом юстиції, Миколу Литвиненка наркомом фінансів, Гната Михайличенка (вже в червні його замінив Олександр Шумський) — наркомом освіти, Корнія Тараненка — заступником голови УРНГ, Кудрю — другим заступником наркома продовольства, а Михайла Панченка — другим заступником наркома внутрішніх справ. Цього ж дня до ВУЦВК було введено трьох представників українських лівих есерів-меншості (УЛСР(м), в майбутньому — «борбисти», прізвищ не було зазначено) та одного представника Бунду — Мойсея Рафеса. 14 червня 1919 р. до ВУЦВК було кооптовано трьох представників УСДРП незалежних-лівих — тієї частини УСДРП (незалежних), яка відмовилася від повстанської боротьби проти більшовиків та оформилася в окрему партію. Ці кроки дещо зміцнили влада вертикаль, яка вже готова була впасти, але ліквідувати повстанських рух та істотно покращити сприйняття влади в суспільстві вже не змогли. Тим більше, що реальних змін у більшовицькій політиці не відбулося.