Геннадій Єфіменко - Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

Стрімке опанування України, успіхи на інших фронтах давали більшовицькому керівництву підстави сподіватися на «світову революцію». Тоді багатьом здавалося, що комунізм — справа близького майбутнього, а отже, настав час втілювати його програмові засади в життя. Форма і зміст, гасла і реальні завдання національної політики виявилися максимально наближеними одне до одного. Тому звернення до мовної політики більшовиків у радянській Україні 1919 р. допомагає з'ясувати не лише особливості цього періоду, а й стратегічне бачення цієї проблеми більшовицькими управлінцями.

Питання української мови в дореволюційний період більшовицькі ідеологи оминали. Але після зведення нанівець, як здавалося Кремлю, українського національно-визвольного руху 1918 р., на початку 1919 р. вони вже не приховували свого ставлення до української мови як до чогось зайвого чи як до перешкоди на шляху комуністичного будівництва. У березні 1919 р. на VIII з'їзді РКП(б) В. Ленін навіть висловив сумнів у її існуванні: «Там навіть з мовою справа так стоїть, що невідомо стало: чи масова українська мова чи ні?»

Під час ейфорії, що охопила більшовиків після перемог початку 1919 р. і насамперед внаслідок стрімкого опанування України, їм було не до аналізу причин таких успіхів. Поза їхньою увагою залишився й один із ключових чинників масової підтримки Червоної армії українцями — публічне визнання та підтримка більшовицьким центром наприкінці 1917—початку 1918 р. національно-культурних та державних прав України. Сам факт створення уряду радянської України наприкінці 1918 р. начебто свідчив про продовження такого курсу 1919 р. Це здавалося незаперечним і тогочасним українським прорадянським силам, передусім українським есерам-боротьбистам, під ідеологічним впливом яких перебувало чимало повстанських загонів. Однак у більшовицьких керманичів була інша думка.

У лютому 1919 р. у перемовинах з більшовиками щодо майбутнього устрою радянської України боротьбисти порушили питання про українську мову, статус якої в Україні був одним із трьох питань (поряд із земельним та ставленням до державності радянської України), з яких між більшовиками та боротьбистам існували серйозні розбіжності. З'ясувалося, що, незважаючи на українську форму радянської державності, про підвищення статусу української мови більшовики насправді навіть не замислювалися, що й було зафіксовано на засіданні ЦК КП(б)У 20 лютого 1919 р. І це попри те, що, виконуючи доручення ЦК РКП(б) про потребу знайти спільну мову з боротьбистами, Й. Сталін у розмові з Раковським порадив дозволити обидві мови — російську та українську — як державні , а питання про взаємини з Росією вирішити на майбутньому з'їзді рад, попередньо, звичайно, обговоривши його в уряді. Через тиждень, 27 лютого, ЦК КП(б)У підтвердило попередню ухвалу: «В питанні про мову, відносини між Росією та Україною і т. ін. жодних поступок у.с.р. (тобто „українським есерам“, так тоді позначали більшовики боротьбистів. — Авт.) за жодних обставин не робити».

Незабаром з'ясувалися і деякі підстави для такої непоступливості. Справа в тому, що надіслані Кремлем до України компартійні діячі на такі національні особливості, як мова, побут, культура, зважати не збиралися і, відповідно, поступки боротьбистам у цих питаннях вважали зайвими. Причому висловлювалися вони з цього приводу доволі відверто. Так, голова Ради Народних Комісарів УСРР X. Раковський на III Всеукраїнському з'їзді (6—10 березня 1919 р.) рад зазначив: «Ми покінчили з національними відмінностями, ми висунули на авансцену світової історії велику класову відмінність, поділ Європи на держави вже зникає в мороці минулого, тепер поділ проходить не за кордонами, а за класами».

На цьому ж таки з'їзді рад надісланий Кремлем нарком продовольства — Олександр Шліхтер (виходець з України), в принципі, не заперечуючи існування української мови, відмовився... визнавати українську мову українською! Свою промову на з'їзді він почав такими словами: «Я хоч і розумію рідну мову, але я тільки шевченківську розумію, а не галицьку, а через те говоритиму по-російськи». У майбутньому таке розділення української мови на «шевченківську» та «галицьку» стане одним із улюблених прийомів супротивників коренізації/українізації, в тому числі й здійснюваної за межами УСРР. Наразі ж слід зауважити, що представників Галичини на з'їзді не було, тобто «галицькою» О. Шліхтер назвав мову тих українців — представників Наддніпрянщини, які на з'їзді говорили рідною мовою.