Геннадій Єфіменко - Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

Характеризуючи тогочасну ситуацію 1932 р., Володимир Затонський визнав: «Саме в період 1919 р. [...] було певне підозріння навіть до української мови. Такі настрої були поширені навіть у колах революційного пролетаріату і селянства безперечно пролетарського походження». Спрямовані проти української мови та культури гасла та дії, що стали наслідком такого «підозріння», стали могутнім призвідником антибільшовицького повстанського руху, у якому поєдналися національна та соціальна складові. У переданих В. Леніну 19 листопада 1919 р. «тезах з українського питання» X. Раковський визнав: «Гасло „самостійної української держави“ стало знову популярним і під ним пройшла вся боротьба проти нас на Україні. Недбале наше ставлення до національного питання, наша свідома чи несвідома русифікаторська політика на Україні посилила цей рух».

Восени 1919 р., після тривалих консультацій із керівництвом УКП(б) та аналізу причин поразки комуністичного будівництва в Україні, у Кремлі вирішили звернути пильну увагу на мовно-культурне питання, яке до того часу видавалося другорядним чи таким, актуальність якого залишилася у минулому. Незважаючи на демонстроване протягом існування радянської влади в Україні 1919 р. зверхнє ставлення до української мови та культури з боку багатьох діячів РКП(б), диктатура російської культури не була самодостатньою метою більшовизму. З огляду на ймовірний злет мобілізаційного потенціалу антибільшовицького руху у випадку її насадження, вона могла завадити підкоренню України Кремлем. Один із керівників українських есерів центральної течії (не боротьбистів) Микита Шаповал 1923 р. з приводу мови образно зазначав: «Коли українську мову хтось переслідує, то щодо мови всі українці почувають себе солідаристично». Інакше кажучи, зневажливе ставлення до української мови стало каталізатором посилення антикомуністичного руху. Більшовицькі керманичі не могли допустити поширення цих тенденцій.

Безумовною перевагою більшовицького керівництва було його вміння чути і прислухатися до настроїв народних мас та впливових політичних сил. Як уже зауважувалося, популярні в Україні боротьбисти неодноразово критикували більшовиків за зневагу до української культури. Те саме стверджувала й та частина українських комуністів, що згуртувалася навколо української організації при Московському комітеті РКП(б), а після приєднання до неї Павла Попова, що прибув із підпілля, та формулювання ним основних вимог своїх однодумців означалася як «група Попова». На незадоволення українського селянства комуністичним штурмом, в тому числі і його мовно-культурною складовою, вказували і зведення з фронтів тощо. З огляду на злет повстанського руху в Україні, що 1919 р. став на заваді «світовій революції», у Кремлі вирішили у мовно-культурному питанні публічно поступитися.

Після Жовтневого перевороту більшовики були змушені юридично затвердити ту стихійну експропріацію земель селянами, що вже відбувалася на території колишньої Російської імперії під впливом найпопулярнішого гасла: «Земля — селянам!» Вибору в них не було. Незважаючи на те, що змістовно ця вимога суперечила партійній програмі, більшовицькі керманичі добре розуміли, що її законодавче оформлення — необхідна умова втримання влади, або, в гіршому випадку, надійний плацдарм для її повернення у разі, якщо владою довелося б поступитися.

Після розгону в січні 1918 р. Всеросійських установчих зборів більшовики зміцнили свої позиці. Укладений з Німеччиною Брестський мир дав змогу на певний час позбутися життєво небезпечних зовнішньополітичних проблем. Уже навесні 1918 р. Кремль розпочав комуністичне будівництво в Росії, тобто почав втілювати в життя своє бачення майбутнього. Однак на той час Україна вже була відділена від Росії умовами Брестського мирного договору і тому «принад» нового курсу українці не відчули. Та й до одержавлення вже розібраних селянами поміщицьких земель у Росії справа не дійшла. Внаслідок цього в світоглядній картині значної частини українських селян відклалася теза про те, що більшовики — це ті, хто надав їм землю і взагалі втілює в життя народні прагнення.

Доволі несподіваною перевагою для більшовиків виявилося перейменування у березні 1918 р. РСДРП(б) на Російську комуністичну партію (більшовиків). Свого часу термін «більшовик» увійшов у вжиток з метою відокремлення двох «крил» колись єдиних соціал-демократів Росії, представники яких у багатьох питаннях мали схоже бачення. А 1917 р., до Жовтневого перевороту, у низці місць навіть існували об'єднані більшовицько-меншовицькі соціал-демократичні організації. Перейменування 1918 р. різко відмежувало меншовиків від більшовиків на семантичному рівні, а старт комуністичного будівництва назавжди розвів їхні політичні шляхи. Однак позначення «більшовик» було залишено і в новій назві партії. Оскільки в народній свідомості вже склався образ «більшовиків» як тієї політичної сили, що виконує народні прагнення, а комуністичні реформи їм не подобалися, то нерідко масові настрої серед українських селян були налаштовані «проти» комуністів, але «за» більшовиків. По суті це означало схвалення цими людьми діяльності більшовиків періоду кінця 1917 — початку 1918 р. і несприйняття 1919 р. Як і чому це сталося?