Геннадій Єфіменко - Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

Наступ був вдалим, результативними виявилися й наслідки агітаційно-пропагандистської роботи. 4 січня 1919 р. Реввійськрада РСФРР постановила «створити єдиний Український фронт, відносно якого партизанські українські загони становили б складову його частину. Для керівництва Українським фронтом створюється Реввійськрада в складі командувача Антонова та членів Реввійськради — за призначенням українського уряду». У директиві І. Вацетіса від 6 січня 1919 р. з приводу складу та завдань Українського фронту окремим пунктом визначалося: «На всій території України мають бути широко використані дії партизанських загонів та політична робота». Ця настанова була виконана на повну силу. Найбільшими військовими об'єднаннями, які перейшли на бік Червоної армії, стали загони під проводом Нестора Махна та Ничипора Григор'єва. Перший із названих отаманів був прихильником анархізму, а другий перебував під впливом українських соціалістів-революціонерів (боротьбистів).

Важлива деталь: «українська» назва спочатку армії, а потім і фронту зовсім не означала українського, тобто підпорядкованого українським органам влади і такого, що відстоює інтереси УСРР, змісту цих формувань. Про це відверто писав наприкінці січня 1919 р. у зверненні до ЦК РКП(б) X. Раковський: «ТРСУУ (Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. — Авт.), не будучи по суті самостійним (мовою оригіналу — „самостоятельным“. — Авт.), не створював і не збирається створювати свого незалежного командування, назвавши Реввійськраду Групи Курського напрямку „Реввійськрадою Української] Ч[ервоної] армії“ виключно для того, щоб можна було говорити про радянську армію України, а не про наступ російських військ, тобто продовжили ту політику, яка була розпочата створенням ТРСУУ. Це перейменування жодним чином не означало і не означає зміни по суті, тим більше, що особистий склад цієї Реввійськради призначений не нами, а центральними установами РСФРР і негласно він є тією ж Реввійськрадою Групи військ Курського напрямку».

Протягом січня—лютого 1919 р. більша частина України була зайнята Червоною армією. Головним чинником стрімкого опанування України стала та обставина, що політично активні низи сприймали більшовиків як носіїв тієї форми радянської влади, яка вміщалася в гасло «Вся влада місцевим радам!» У пам'яті залишалося значною мірою реалізоване в Росії гасло «Землю — селянам!» та прихильність Кремля до права націй на самовизначення вкупі з лояльним ставленням до розвитку національних культур. Так було на початку опанування більшовиками України.

1919 р. як міжнародна, так і внутрішньоросійська ситуація порівняно з початком 1918 р. відчутно змінилася. Більшовицьке керівництво не мало наміру повторювати в Україні весь пройдений у Росії шлях становлення своєї влади. Натомість воно намагалося механічно перенести існуючі на початок 1919 р. правила гри в Україну. В деяких питаннях, насамперед земельному, була спроба піти далі того, що було вже зроблено в Росії. До того ж наміри Кремля не обмежувалися Україною, а перспективи здавалися райдужними. У промові на конференції залізничників 16 квітня 1919 р. Ленін відзначав: «Із завоюванням України і зміцненням радянської влади на Дону наша сила міцнішає». Здавалося, настав час подумати про поширення своєї влади за межі колишньої Російської імперії.

Більшовики в Росії тільки навесні 1918 р. почали власну революцію — комуністичну. Україна тоді перебувала за межею їхнього безпосереднього впливу. Поставлене завдання Ленін у травні 1918 р. сформулював так: «Нам треба зовсім по-новому організувати найглибші основи життя сотень мільйонів людей». Ішлося про оголошення великого виробництва загальнонародною (а фактично — державною) власністю, про колективізацію (а насправді — одержавлення) дрібного виробництва, про ліквідацію товарно-грошових відносин і створення на руїнах ринкової економіки централізованого планового господарства.

На відміну від періоду кінця 1917 — початку 1918 р., коли більшовицьке керівництво, щоб отримати контроль над радами, перехоплювало народні гасла і демонструвало спроби їх втілення в життя, з початку 1919 р. воно намагалося керувати масовим рухом, спрямовуючи його в потрібне русло. Більшовицькі керманичі цього разу мали конкретні плани щодо управління Україною. Їх виникненню сприяв досвід, здобутий у Росії. Вони були впевнені в популярності радянської влади, під якою на той час розуміли систему рад як форму свого контролю над суспільством. Тому без застережень експортували її в Україну. Місцеві ради визнавалися більшовиками лише в тому випадку, коли ними керували комуністи чи вони перебували під комуністичним впливом.