Геннадій Єфіменко - Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

11 листопада, за твердженням В. Антонова-Овсієнка, Раднарком РСФРР дав Реввійськраді РСФРР директиву в десятиденний строк «почати наступ для підтримки робітників та селян України, які повстали проти гетьмана». Але аналіз співвідношення сил, зроблений командуванням Червоної армії на спільному засіданні з представниками КП(б)У (І. Вацетіс, Й. Сталін, М. Скрипник, Я. Епштейн (Яковлєв), В. Затонський, В. Антонов-Овсієнко), що відбулося того ж дня, виявив досить невтішну для більшовиків картину. За результатами обговорення головнокомандувач збройних сил РСФРР І. Вацетіс дав зрозуміти, що вважає активні дії в Україні несвоєчасними. Однак директива про підготовку походу на Україну не скасовувалася. 17 листопада, як відзначав у листі до В. Леніна В. Антонов-Овсієнко, на території Росії «сформувалася Рада Українського фронту, замасковано названа Радою Групи Курського напрямку. Її склад: я, т. Сталін, т. Затонський». Головнокомандувачем військ Курського напрямку став В. Антонов-Овсієнко. 18 листопада за підписом І. Вацетіса була надіслана директива керівництву Південного фронту, в якій, зокрема, зазначалося: «Політичне становище владно потребує нашого енергійного просування в найближчі дні на Україну в харківському напрямку, для цієї мети створюється південніше Курська загін під керівництвом Володимира Олександровича Антонова».

13 листопада 1918 р., після того, як Німеччина визнала поразку в Першій світовій війні й там відбулася революція, Всеросійський ЦВК видав постанову про анулювання Брест-Литовського договору. У ній, зокрема, наголошувалося, що «зобов'язання, які стосуються сплати контрибуції або територіальних поступок, оголошуються недійсними». Разом із цим зазначалося: «За основу справжнього миру між народами можуть слугувати лише ті принципи, котрі відповідають братерським відносинам між трудящими усіх країн та націй і які були проголошені Жовтневою революцією і відстоювалися російською делегацією в Бресті. Всі окуповані області Росії будуть очищені. Право на самовизначення повною мірою буде визнано за трудящими націй усіх народів». Зазначимо, що в цій постанові знову акцентувалася увага на принципі, який на той час уже не був популярним серед більшовиків щодо України, а саме — на праві націй на самовизначення. Таким чином, з огляду на реалії, в більшовицький дискурс була повернена ідея української радянської державності.

Водночас з цими міжнародними подіями активізувалася діяльність «лівих» з керівництва КП(б)У. Вони бажали терміново долучитися до боротьби за оволодіння повстанською масою. Адже по суті справджувалася оцінка Г. П'ятакова, висловлена ним на вересневому 1918 р. пленумі ЦК КП(б)У: «Селянство налаштоване нині так революційно, як ніколи, і готове зі зброєю в руках битися за радянську владу, яка вже дала йому землю: воно не завойовує нового, а захищає ту землю, яку вже отримало». Щоправда, захищати національну державність у вересні 1918 р. ще не було потреби, тому національні гасла тоді ще були не на часі.

Після проголошення 14 листопада курсу Української Держави на федерацію з небільшовицькою Росією національно-державний чинник знову став актуальним. Поновлення в Україні свого радянського центру створювало б у народних мас ілюзію про визнання і підтримку більшовиками органічної для українців єдності національного і соціального. Тому в датованій другою половиною листопада 1918 р. доповідній записці до ЦК РКП(б), оригінал якої, як зауважив пізніше В. Затонський, ймовірно, «був підписаний, як більшість паперів того періоду, П'ятаковим та мною», йшлося про потребу створення радянського всеукраїнського центру, відсутність якого «дає можливість петлюрівцям певною мірою залучати на свій бік ті селянські елементи, котрі незадоволені режимом гетьмана, але недостатньо свідомі для того, щоб розібратися в тому, хто саме зараз веде боротьбу з гетьманом». Після аналізу ситуації в Україні у цій же записці підкреслював: «За такого політичного становища вкрай важлива ясність постановки всіх політичних питань. Совітський центр повинен був з'явитися при першій же нагоді, але цього не зроблено до цього часу, що є нашим серйозним упущенням».

Близький на той час за поглядами до П'ятакова та Затонського В. Антонов-Овсієнко у зверненні до В. Леніна від 22 листопада 1918 р. зауважував: «Я вирішив іти вперед. Зараз можна голими (та зухвалими) руками взяти те, що згодом доведеться брати лобом». Як згадував Затонський, Сталін у відповідь на такі звернення якось сказав: «Та заспокойтеся ви там: старий (тобто Ленін. — Авт.) сердиться». Однак Кремль таки прислухався до цих звернень. Щоправда, з огляду на політичну ситуацію та настрої мас, для опанування України йому знову довелося відновити українську радянську державність.