Геннадій Єфіменко - Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

Другий період більшовицького панування в Україні був тривалішим від першого — близько восьми місяців. Підхід до розв'язання знакових проблем цього разу істотно відрізнявся від використовуваного наприкінці 1917 — на початку 1918 р. Перебіг подій засвідчив, що в Україні свої ключові наміри 1919 р. більшовикам реалізувати не вдалося. При цьому власне український чинник, який спочатку був украй сприятливим для них, зрештою став на заваді поширенню «світової революції» та спричинив втрату України. Ключову роль у цьому відіграло суспільство, насамперед селянство. Що сталося в Україні 1919 р.?

Як ЦК РКП(б), так і ЦК КП(б)У восени 1918 р. бачили майбутнє України лише в складі Росії. З огляду на те, що хоч і з допомогою Німеччини, але саме під національними гаслами відбувалося вигнання більшовиків з України навесні 1918 р., пересторога переважної більшості компартійних діячів до всього національно-українського посилилася. Однак у питанні про доцільність повстанської боротьби такої одностайності не існувало, що стало основним пунктом суперечностей між «лівими» та «правими» в КП(б)У від часу її організаційного оформлення (липень 1918 р.). «Праві» всі свої сподівання покладали на зміну міжнародної ситуації та збройну підтримку російської Червоної армії. Натомість «ліві», які здобули невелику перевагу на І з'їзді КП(б)У, вважали ситуацію в Україні вибухонебезпечною й відстоювали вимогу якомога швидше підняти повстання. Саме представники «лівих» очолили як ЦК КП(б)У (див. вклейка, рис. VI) (Г. П'ятаков), так і Всеукраїнський центральний військово-революційний комітет (ВЦВРК, А. Бубнов), який мав керувати повстанням.

Розпочатий у липні 1918 р. загальний страйк залізничників в Україні прискорив офіційне оголошення початку повстання, рішення про яке 5 серпня 1918 р. ухвалив ВЦВРК. Але повстання зазнало поразки і влада в КП(б)У перейшла до «правих». На II з'їзді КП(б)У, що відбувся у Москві 17— 22 жовтня 1918 р., було ухвалено резолюцію, у якій відзначалося: «Партія рішуче і категорично висловлюється проти такої партизанської війни, особливо в прикордонній смузі, яка могла б втягти робітників України та Росії в несвоєчасний загальний виступ або полегшити німецькому командуванню внести в окупаційні війська озлобленість і згуртованість проти Радянської Росії». Наголошуючи на необхідності підпільної боротьби, загальним завданням якої «є об'єднання Радянської України з Радянською Росією», з'їзд водночас констатував: «В усій цій підготовчій роботі партія повинна, спираючись на сили пролетарської Росії, координувати і підпорядковувати свої дії ЦК РКП, і тільки у згоді з ним вибрати момент загального виступу».

З резолюцій II з'їзду КП(б)У можна зробити висновок, що більшовицькі керманичі вже й не думали відроджувати ілюзію української державності, а національне питання вважали «зжитим». Але ситуація в Україні розвивалася непередбачувано для Кремля та більшості керівників КП(б)У Як зауважував у написаній 15 грудня 1918 р. передмові до своєї книги «Революция на Украйне» В. Шахрай, який був народним секретарем військових справ у першому уряді радянської України, більшовики в Україні «піднімали повстання тоді, коли воно закінчилося „пшиком“, незважаючи на запевнення, що чекати більше не можна ні хвилини (серпень); 2) повстання спалахнуло тоді, коли його менш за все очікували, підняте тими, кого давно вже проголосили політичними мерцями. Довелося заднім число надолужити втрачене».

Отримуючи різні дані про ситуацію в Україні, ЦК РКП(б) певний час вважав за доцільне утриматися від прямого втручання в українські справи. Водночас із підтримкою позиції правих у КП(б)У більшовицькі керманичі вели перемовини з представниками Українського національного союзу, на базі якого 14 листопада 1918 р. було створено Директорію УНР. Сприяючи плеканню сподівань на невтручання в українські справи, Кремль почав підготовку збройних сил для наступу на Україну. 23 жовтня 1918 р. було ухвалено наказ про створення Резервної армії в складі трьох дивізій на кордоні з Україною. Вона мала підпорядковуватися безпосередньо головнокомандувачеві військових сил РСФРР Інгвару Вацетісу. Мета створення цієї армії остаточно була визначена 9 листопада 1918 р. — після передавання до її складу двох українських дивізій. У свою чергу ці українські дивізії за наказом ВЦВРК від 22 вересня 1918 р. були створені з повстанських загонів, що перебували на нейтральній території на кордоні Росії та України.