Геннадій Єфіменко - Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

Бачимо, що Сталін на початку революції публічно ототожнив право націй на самовизначення з відокремленням від Росії, тобто із здобуттям незалежності. Важлива деталь: він фактично повторив ленінські настанови про обласну автономію як план державного устрою Росії і так само, як і Ленін, категорично виступив проти федерації. 10 квітня (28 березня) 1917 р. «Правда» навіть опублікувала окрему його статтю з цього приводу з промовистою назвою «Проти федералізму», висновок якої був однозначним: «Федералізм у Росії не розв'язує і не може розв'язати національного питання [...]. Федерація не задовольняє і не може задовольнити інтересів демократії».

Федерація на той час розумілася і публічно тлумачилася більшовиками як «союз рівних». При цьому децентралізація управління у державі, тобто передання вагомої частини владно-управлінських повноважень суб'єктам федерації, вважалася характерною рисою федерації. Таку форму державного устрою через місяць після повалення самодержавства більшовицькі керманичі ще категорично заперечували. Однак у суспільних настроях, насамперед в Україні, ідея федерації (у тому ж таки розумінні децентралізації) набувала популярності. До того ж у працях діячів українського національно-визвольного руху поняття «автономія» та «федерація» були синонімами. Тому невдовзі, щоб не протиставляти себе національно-визвольному рухові, тобто з огляду на настрої суспільства, більшовицькі керманичі почали остерігатися публічно критикувати ідею федералізму і здебільшого намагалися не порушувати цього питання. Так, уже в резолюціях з національної питання «квітневої» (7—12 травня (24— 29 квітня) 1917 р.) конференції РСДРП(б) проблема федеративного устрою була залишена поза увагою. Наполегливо демонструвати своє бачення, яке суперечило суспільним настроям (особливо за межами великоросійських регіонів), більшовицьке керівництво вважало недоречним, а нової позиції у цьому питанні воно ще не сформувало.

Натомість підтвердилася актуальність гасла про «право на відокремлення». Його декларування сприяло формуванню образу більшовиків як прихильників національної рівноправності і, головне, було дієвою зброєю у війні за зниження авторитету більш впливових на той час загальноросійських політичних сил — меншовиків та соціал-революціонерів. Відповідна платформа з національного питання, у якій «право на відокремлення» категорично підтверджувалося і навіть посилювалося, була запропонована Сталіним та Леніним на «квітневій» 1917 р. конференції РСДРП(б).

Частина делегатів, серед яких значну групу становили представники зросійщеного індустріального пролетаріату з національних регіонів і передусім з України, була налаштована проти підтвердження цього положення. Аргументуючи свою точку зору, Сталін прирівняв заперечення права націй на відокремлення до відмови «від тактики використання з метою знищення імперіалізму всяких революційних рухів у надрах пригноблених національностей». Це було неприпустимо, тому він зазначив: «Ми повинні підтримувати усілякий рух, спрямований проти імперіалізму».

Цю точку зору відстоював і В. Ленін. Його судження з проблеми нерідко були радикальнішими, ніж у представників національно-визвольного руху, які, власне, про відокремлення ще навіть не говорили. Зокрема, Ленін підкреслив: «Ми до сепаратистського руху ставимося байдуже, нейтрально. Якщо Польща, якщо Фінляндія, Україна відокремляться від Росії, в цьому нічого поганого нема. Що тут поганого? Хто це скаже, той шовініст». Водночас наголошувалося на тому, що право на відокремлення не позбавляє (а по суті, як випливало з соціально-економічної програми, зобов'язує) більшовиків права і свободи агітації проти відокремлення .

Така позиція зустріла протидію значної частини партійців. Співдоповідач Сталіна з національного питання Георгій П'ятаков, який представляв київських більшовиків, виступив категорично проти того, щоб у партійній програмі залишалося «право націй на самовизначення». Він обґрунтував це так: «Соціал-демократи проголошують права, щоб так чи інакше їх здійснювати. Якщо ми кажемо, що здійснювати ці права шкідливо, то не зрозуміло, заради чого це право проголошується». Інакше кажучи, П'ятаков та його прихильники виступали за те, щоб демонструвати широкому загалу стратегічне (тобто таке, що не визначається суто тактичними міркуваннями, викликаними необхідністю захопити владу) бачення розвитку країни.