Геннадій Єфіменко - Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

Подібне ставлення до майбутнього з'їзду проявилося і в більшовиків. 15 (2) квітня це питання під назвою «Про українців» обговорювалося на засіданні київського комітету РСДРП. Г. П'ятаков запропонував вступити в перемовини з українським соціал-демократами і «змусити їх, як с-д партію, протидіяти сепаратистським починанням. У випадку їх відмови почати наполегливий наступ на сепаратистський рух, бо він є кіл у спину революційному руху». Було ухвалено рішення на запланованій на 16 (3) квітня «міжпартійній конференції соціалістичних партій, які працюють в Україні» (саме так звучала назва. — Авт.) вступити в зносини з українськими соціал-демократами «з метою спільних дій проти української буржуазії», тобто Центральної Ради. На наступному засіданні комітету, з огляду на те, що українські соціал-демократи відмовилися бойкотувати національний конгрес та підтримали «буржуазну „Українську Центральну Раду“ в її намаганнях утворити федеративну українську республіку», київські більшовики ухвалили рішення «не вступати з українською с-д-тією в жодні блоки». Той же П'ятаков назвав українських соціал-демократів шовіністами, оскільки ця партія «стоїть за участь у буржуазному з'їзді і т. ін.». Виступ П'ятакова не був найбільш антиукраїнським на цьому засіданні київських більшовиків, він відбивав загальну позицію.

Оскільки в Україні ідея автономії/федерації поширювалася на дедалі ширші верстви населення, то пряме її заперечення означало втрату популярності. Навіть місцеві меншовики визнали це право за Україною, після чого були допущені до участі в установчому з'їзді Української соціал-демократичної партії (УСДРП), який відкрився 17 (4) квітня 1917 р. Тому місцеві більшовики відверто проти автономії виступати не могли. Тим більше, що гасло керівництва РСДРП(б) про «право націй на самовизначення» не давало прямої санкції на таку боротьбу.

На вже згаданій квітневій 1917 р. конференції РСДРП(б) П'ятаков зазначав: «Українські соціал-демократи розуміють цю формулу так, що вони можуть вести яку завгодно національну лінію. Партія пролетаріату, яка не може ставити жодного питання інакше, як у міжнародному масштабі, має дати директиви, як поводитися в кожному окремому випадку. Тут, у Петрограді, говорити, звичайно, легко, а коли нас починають питати — що ви вирішили стосовно України, — доводиться відповідати, що ми стоїмо за українську автономію. Програмного пункту з цього питання у нас немає».

Конференція теж не внесла достатньої ясності у питання про державний устрій. Чіткої відповіді на зауваження представника Грузії Філіп Махарадзе про те, що «добре проголошувати загальні гасла, але спочатку варто було б подумати про те, як їх втілювати в життя», делегати не отримали. Натомість, звертаючись до прикладу з Польщею, В. Ленін роздратовано відповів її представникові Феліксу Дзержинському, який був супротивником права на самовизначення: «Люди не хочуть розуміти, що для посилення інтернаціоналізму не потрібно повторювати тих самих слів, а потрібно в Росії наполягати на свободі відокремлення пригноблених націй, а в Польщі підкреслювати свободу об'єднання».

Київські більшовики відповідним чином і діяли: по можливості національного питання намагалися не торкатися, а при нагоді агітували за «свободу об'єднання». Небажання пропагувати потребу надання Україні національних та політичних прав уже згаданий П'ятаков обґрунтовував суто економічними чинниками. На початку червня 1917 р. на загальних зборах київської організації більшовиків він наголошував: «Ми підтримуємо українців у їхніх протестах проти всяких циркулярних заборон уряду, як-то заборона українського військового з'їзду. Але взагалі українців підтримувати нам не випадає, бо пролетаріатові рух цей не вигідний. Росія без української цукрової промисловості не може існувати , те саме можна сказати про вугілля , хліб (чорноземна смуга)» (курсив наш. — Авт.). Підкреслимо: цей відвертий виступ проти українського руху мав суто економічне забарвлення, але це був захист економічних інтересів Росії, а не України. Це цілком логічно, оскільки, як зазначав 1918 р. В. Шахрай, в Україні (як серед українців, так і серед більшовиків) було єдине бачення щодо того, що більшовики — це російська партія, а серед українців більшовиків немає.

Таким чином, причиною слабкої популярності більшовиків в Україні стала й та обставина, що вони сприймалась хоч і як дружня, але російська, а не українська партія. До цього слід додати, що єдиного центру РСДРП(б) в Україні на той час не існувало, що було наслідком як невизначеності питання про кордони, так і нігілістичного ставлення до українського руху розташованих переважно у зрусифікованих містах більшовицьких організацій України. Завдяки ж деклараціям у національному питанні, на які ми вже звернули увагу, більшовики, кажучи сучасною мовою, мали найменший анти-рейтинг серед інших загальноросійських партій.