Геннадій Єфіменко - Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

Можливість безпосереднього переходу до побудови «централізованої демократичної республіки» танула на очах. Говорити відверто очільникам українського національно-визвольного руху, що вони не можуть вимагати «права на федерацію» і навіть думати про утворення національних партійних організацій на той час було доволі небезпечно. Така пропаганда могла змінити ставлення до більшовиків із позитивного чи нейтрально-позитивного на негативне. Тим більше, що до осені 1917 р. вже й Тимчасовий уряд (на той час — меншовицько-есерівський) начебто принципово погодився із федерацією/децентралізацією. 23 (10) вересня на одному із засідань скликаного в Києві на ініціативою Центральної Ради загальноросійського з'їзду народів 21—28 (8—15) вересня 1917 р. представник Тимчасового уряду М. Славинський заявив, що Керенський «доручив йому передати, що нова Росія не може бути централізованою, а тільки децентралізованою».

На практиці ситуація розвивалася в іншому напрямку. Конкретні дії російського політичного центру та урядового апарату не давали приводів для оптимізму. Показовим стало ставлення «демократичного центру» до позиції української сторони на Всеросійській демократичній нараді, що відбулася у Петрограді 27 вересня — 5 жовтня (14—22 вересня) 1917 р. Нарада була скликана для того, щоб визначити шляхи розвитку Росії після корніловського заколоту. Те, з якою настановою їхала туди українська делегація та з якими враженнями його залишила, образно змалював український історик Владислав Верстюк: «В наказі (українській делегації на демократичну нараду. — Авт.) ішлося про здійснення автономії України в повному обсязі, визнання за всіма націями нічим не обмеженого права на самовизначення, проведення крайових установчих зборів, передання в Україні влади в руки УЦР та Генерального секретаріату. Коли речник Української Центральної Ради намагався ознайомити демократичну нараду з цим наказом, йому влаштували обструкцію з вигуками: „В Якутский край его!“ М. Грушевський згадував, що після демократичної наради в українських колах більше, ніж будь-коли, виникло бажання відчепитися від усяких рахунків з нею (російської демократією. — Авт.) і йти своєю дорогою».

Публікації у пресі лише підвереджували такі побоювання. У газеті «Киевская мысль» від 19 жовтня відзначалося: «У колах, що близькі до уряду, вважають гострим стан справ на Україні. Особи, близькі до Керенського та Коновалова, заявляють вашому кореспонденту, що урядом, у випадку відмови Винниченка прибути до Петрограда, рада та секретаріат будуть негайно розпущені і командувачу військ будуть надані відповідні директиви. Відповідальний представник міністерства юстиції у бесіді з вашим кореспондентом заявив, що міністерство надіслало запит прокурору київської палати і пропозицію негайно призначити слідство над діями ради...» Так чи інакше ситуація була неспокійною, стосунки між УЦР та Тимчасовим урядом загострювалися. На цьому тлі несприйняття більшовицькою верхівкою ідеї федералізму відходило на другий план, натомість задеклароване «право на відокремлення» зумовлювало сприятливе ставлення до більшовиків з боку українських соціалістичних партій, що становили ядро Центральної Ради. Більшовики мали вигляд більш дружньої до національного руху сили. І це чималою мірою зумовило те, що вони (більшовики) змогли втримати владу після Жовтневого перевороту.

Підсумовуючи питання про еволюцію ставлення більшовиків до українського національного питання з березня до жовтня 1917 р., відзначимо, що більшовицька верхівка зуміла не лише вчасно врахувати, але й передбачити основний тренд розвитку подій після початку Російської революції. Важливу роль відіграла вже згадана нами «Квітнева» конференція РСДРП(б). Цілком слушним, якщо не зважати на обов'язкову тоді ідеологічну складову, є датоване ще 1950 р. твердження дослідниці історії національних відносин у СРСР Катерини Песікіної: «Рішення Квітневої конференції з національного питання зіграло величезну роль у підготовці та проведенні соціалістичної революції в Росії. Більшовицьке гасло про право націй на самовизначення аж до відокремлення разом з іншими революційними гаслами — про владу рад, про мир, про землю і робітничий контроль — забезпечило революційному пролетаріату підтримку трудящих мас пригноблених національностей у боротьбі за повалення влади буржуазії та встановлення диктатури пролетаріату».