Владимир Бешанов - Червоний бліцкриг

ВПС Литви під командуванням бригадного генерала Ґустайтіса включали 4 авіагрупи - 132 літаки, зенітний батальйон, прожекторну роту, 5 рот ППО, роту звуковловлювання, батальйон охорони аеродромів і роту постів спостереження. В республіці було 7 аеродромів і 4 посадкові майданчики.

В Литві також існувала воєнізована організація «Шаулю Саюнга», яка поділялася на 20 загонів, загальною чисельністю 60 тисяч осіб.

Таким чином, всі разом держави Прибалтики володіли збройними силами загальною чисельністю 565 тисяч осіб, мали на озброєнні 1200 гармат, 147 танків і бронемашин, 292 літаки. Теоретично, в разі війни, вони могли закликати під рушницю 427 тисяч осіб, от тільки не було у них ні рушниць, ні набоїв до них. Це стало однією з причин, з якої були підписані жовтневі угоди: «Перш за все й головним чином саме проблема постачання повністю виключала можливість тривалого опору. Беручи до уваги величезні розміри, в яких сучасні битви вимагають зброї та боєприпасів, доводилося рахуватися з незаперечним фактом, що наявні запаси були б вичерпані за пару тижнів. Після цього рушницям і кулеметам довелося б замовкнути, адже ні в Естонії, ні в сусідніх невеликих державах не було скільки-небудь значного промислового виробництва боєприпасів, не було й можливості дістати зброю та боєприпаси за кордоном. Всі країни, що постачали Балтійські держави зброєю в мирний час, самі гарячково озброювались, оскільки або вже воювали, або ж бачили в цьому єдину можливість не опинитися втягнутими у війну».

Навесні прибалти були надійно відрізані від будь-якої допомоги ззовні, та й чекати її не було звідки, і тому всіма силами намагалися не загострювати відносин з СРСР.

З промови міністра Пійа в Державній думі Естонії 17 квітня 1940 року: «Неодноразово наш уряд користувався можливістю заявити, що він має намір виконувати цей пакт лояльно й чітко, те ж саме ми чули і в заявах уряду нашого партнера по договору, який також підкреслював свою готовність до довірчого виконання пакту, поважаючи незалежність Естонської держави та наявний державний і соціально-економічний лад».

Радянські повпреди, солдати й командири РСЧА якщо не відчували себе, як вдома, то вже вели себе точно по-хазяйськи. Так, у лютому Урбшис передав через литовського посла Наткявючіса «чолобитну» такого змісту: «Як вам відомо, після заняття нашими військами Вільно місцеві поляки організували в місті заворушення, радянські танкісти роз'їхалися по всьому місту. За нашими відомостями, це було зроблено навіть без запиту до Москви, щоб справити належне враження на поляків. Сам повпред Поздняков заявив литовському уряду, що він веде політику у Вільнюському краї надто добродушно й сентиментально. Він підкреслив, що якщо взимку диверсанти скупчувалися в містах, то навесні вони підуть у ліси і звідти будуть здійснювати диверсійні акції. Він дав ясно зрозуміти, що в такому випадку радянським гарнізонам доведеться втрутитись і придушити заворушення». Далі міністр закордонних справ просив звернути увагу пана Молотова на те, що не слід було б радянським дипломатам робити подібні заяви, що суперечать «духу й букві» договору і завдають шкоди «добросусідським стосункам».

Радянське командування вимагало все більше територій під неухильно розширювані бази, аеродроми, берегові укріплення, танкові полігони та військові містечка, наприклад, надання «у виключне користування Військово-морського флоту СРСР міста й району Палдіскі». При цьому відчуження землі, евакуація жителів і відшкодування збитків естонським громадянам здійснювалися за рахунок естонського ж бюджету. У Таллінні, який не є військовою базою за договором, моряки-балтійці займали міські будівлі та будинки, куплені та орендовані нібито для службовців радянського торгпредства, облаштовували в них військові установи й виставляли на вході збройних вартових. Радянські командири, незважаючи на протести естонської сторони, всюди ходили з особистою зброєю, бо: «Зброя - приналежність форми».

Чисельність військ постійно збільшувалася й починала перевищувати встановлений поріг. Але коли посланник Рей звернувся до Потьомкіна з запитанням, чому на 7 лютого радянський контингент в Естонії вже перевищив 27 тисяч осіб, Володимир Петрович, не моргнувши оком, відповів, що гарнізони берегових батарей ВМС не відносяться до сухопутних сил, а тому «не рахуються». На початку березня Молотов поставив питання про додаткове введення до Естонії ще 2 тисяч бійців і двох інженерно-будівельних батальйонів. Відкидаючи заперечення Рея, Молотов вказав посланцю на той факт, що пактом обумовлено право СРСР тримати в цілях охорони баз і аеродромів певну кількість наземних і повітряних сил, «тобто кількість морських сил в даному випадку не обмежена» (тобто 25 тисяч солдат призначені для охорони радянських об'єктів, скільки військ розміщено на самих об'єктах - наша справа; при такому підході варто було, мабуть, сформувати дивізію морської піхоти, а краще три). А крім того, естонці взагалі не вміють рахувати: «Радянський Союз навіть не використовує наданого для угоди ліміту й утримує в Естонії лише близько 22 тис. осіб. Що ж стосується будівельних батальйонів, то це не війська, а організовані по-військовому робітники», і тому теж «не рахуються». В результаті 7 березня естонський уряд, ідучи назустріч всім побажанням, «охоче дозволив» введення на радянські військово-морські бази 9 інженерних батальйонів по 1200 осіб в кожному, 5 тисяч фахівців з морських технічних робіт і 1200 осіб інженерно-технічного персоналу.