Владимир Бешанов - Червоний бліцкриг

Операція поглинання Литви, Латвії та Естонії вступала у завершальну стадію. Як не старалися прибалти не провокувати грізного сусіда, Москва таки «спровокувала».

Почати вирішили з Литви, там творилися жахливі справи. «Розраховуючи на підтримку фашистської Німеччини, - повідомляє нам «Історія Другої світової війни», - керівні кола Литви все частіше вдавалися до провокаційних дій проти гарнізонів радянських військ. Справа дійшла до того, що литовські фашисти стали викрадати радянських військовослужбовців і, застосовуючи насильство, намагались отримати від них таємні дані».

А наше терпіння не безмежне.

24 травня 1940 року радянський повпред у Литві повідомив до Москви, що 24 квітня та 18 травня з радянських частин, розташованих у Литві, втекли два червоноармійці: Носов і Шмавгонець, які розшукувалися по лінії військового командування. Вже наступного дня Молотов висунув посланцю Наткевічусу звинувачення в тому, що литовський уряд організував викрадення двох бійців Н-ської танкової бригади: «Нам достеменно відомо, що зникнення цих військовослужбовців організовується деякими особами, які користуються заступництвом органів литовського уряду, які споюють червоноармійців, вплутують їх у злочини і влаштовують їх втечу або знищують їх». Звинувативши литовців у провокаціях, Молотов зажадав припинити їх, розшукати зниклих солдатів і повернути в частини, висловивши надію радянського уряду, що Литва «піде назустріч його пропозиціям і не змусить його до інших заходів». Через дві доби червоноармійці з'явились у розташуванні своїх частин і повідали про те, як вони були викрадені невідомими, посаджені в підвал, де «насильством та погрозами розстрілу» від них намагались отримати дані про танкову бригаду та про її озброєння.

30 травня 1940 року газета «Известия» опублікувала повідомлення наркомзаксправ «Про провокаційні дії литовської влади», де в подробицях змальовували митарства двох танкістів. Так, Шмавгонець сім днів просидів у підвалі, «не отримував ні їжі, ні води», а потім «із зав'язаними очима був вивезений за місто й там відпущений». Червоноармієць Носов, який до цього часу трансформувався в червоноармійця Писарєва, втік з ув'язнення «через люк водостічної труби». Крім того, «мав місце такий випадок з молодшим командиром Бугайовом, який зник з військової частини в лютому цього року. У відповідь на вимогу радянського командування про розшук Бугайова литовська влада у Вільно зробила таке повідомлення, що 12 травня Бугайов, при спробі затримати його, покінчив життя самогубством. При цьому литовська влада повідомила, що смерть настала від пострілу в рот, тоді як при огляді тіла виявилося, що рана була в ділянці серця». А раз так, виходить, самі литовці його і вбили. Радянський уряд зажадав негайного припинення провокаційних дій і розшуку зниклих військовослужбовців, висловивши сподівання, що литовці не змусять його «до інших заходів».

При обговоренні проблеми прізвища червоноармійців весь час мінялися, з'являлися все нові «зниклі». Втім, яка різниця, хто їх рахував. Рядові бійці до війни не мали ні посвідчень особи, ні іменних медальйонів. При відсутності будь-якої системи обліку чисельність Червоної Армії взагалі та військ в округах і об'єднаннях зокрема становила військову таємницю не тільки для ймовірного противника, а й для радянського Генерального штабу. Так, у грудні 1940 року на нараді вищого комскладу член Військової ради КОВО корпусний комісар Вашугін розповів історію про те, як «один червоноармієць протягом чотирьох місяців переховувався в навколишніх селах, за цей час навчився розмовляти польською мовою, систематично ходив до церкви. Його заарештували, і тільки тоді з'ясувалося, що його немає в частині. А з іншого боку, в цьому ж полку червоноармійця Степанова оголосили дезертиром, хоча він ніколи з розташування частини не виходив». Як казав на квітневій нараді, присвяченій підсумкам Зимової війни, начальник Управління постачання A. B. Хрульов: «З товаришем Тимошенком у нас були розбіжності буквально на двісті тисяч їдців. Ми трималися своєї, меншої цифри. Але в мене, товариші, не було ніякої впевненості, що я правий». Відповідно до сьогоднішніх офіційних даних, чисельність діючої армії до весни досягла 780 тисяч бійців і командирів, тобто похибка в «їдцях» -25%.

Бичем Червоної Армії, згідно з таємним наказом наркома, продовжувало залишатися пияцтво: «Особливо потворні форми приймає пияцтво серед начскладу. Командир не вважає негожим з'являтись у п'яному вигляді на вулиці, в парку, театрі й кіно, що незрозуміло населенню, котре висуває високі вимоги до Червоної Армії, до її начскладу… Переважними видами порушень військової дисципліни є: сутички з начальниками, порушення стройового статуту, статутів внутрішньої та караульної служби, недбале ставлення до заощадження зброї та боєприпасів, самовільні відлучення та дезертирство». Причому особливо рясно військовослужбовці, в тому числі червоні командири, дезертували саме в гарнізонах, що розмістились у знову приєднаних західних областях. Значно зросла в армії і кількість самогубств.