Владимир Бешанов - Червоний бліцкриг

Так що при бажанні шмавгонців і писарєвих (вони ж носови) можна було пред'являти десятками.

Всі спроби литовської сторони організувати спільну слідчу комісію та допитати дивним чином врятованих Шмавгонця й Носова (він же Писарєв) зустрічали категоричну відмову під приводом, що бійці в катівнях сильно «виснажилися». З того часу про них ніхто ніколи не згадував.

У Латвії та Естонії «викрадення» не розкрилися, хоча й там червоноармійці бігали з казарм подивитися на закордон і обміняти червону ікру з військторгу на товари буржуазного ширвжитку. Наприклад, кореспондент «Правди» П. М. Лукніцький, уже на війні брав інтерв'ю в командира роти розвідників Н.Є. Преса. Останній із задоволенням згадував про те, як «служив в Естонії та Латвії, в Тридцять четвертому полку зв'язку. Було багато неприємностей, тому що любив випити: вісімнадцять позачергових нарядів, тридцять з гаком діб арешту за дев'ять місяців, один товариський суд, і два рази хотіли віддати під трибунал. Був виключений з комсомолу».

Повпред у Латвії В. К. Дерев'янко телеграфував до Москви: «Командування гарнізону та військово-морської бази після проведення спеціальної перевірки повідомило, що випадків зникнення радянських військовослужбовців не було. Факти стрільби латвійських військ по мішенях, що зображують червоноармійців, невідомі». Але й там творилися безчинства. Наприклад: «Наявність різноманітних товарів у магазинах Таллінна й невисокі ціни на предмети ширвжитку (черевики, костюми тощо) розпалюють апетити рядового складу Червоної Армії та Флоту… Є випадки спілкування з жінками не тільки з боку червоноармійців, але й командирів. Два командири, живучи на квартирі, посваталися до хазяйської доньки й організували справу так, що вона по черзі обслуговувала обох. Естонці прагнуть зловити саме на цю вудку…» А агенти «естоніш гестапо» вже «розшифрували начальника особливого відділу Марченка, якого поліція вже знає в обличчя і добре знає його функції».

Але ж і це не все. Раз на півроку міністри закордонних справ, а іноді й командувачі збройних сил прибалтійських держав «в обстановці особливої таємності» збиралися на конференції (!) та щось на них обговорювали (!!): «Для яких інших цілей, окрім як не для цілей антирадянської метушні» - вже, звичайно, оформляли «військовий союз, спрямований проти СРСР».

Крім того, тамтешня влада нас чомусь просто не любила і мріяла позбутися тісних радянських обіймів. Вона «забороняла трудящим висловлювати симпатії Радянському Союзу та його Збройним Силам, читати радянські газети і слухати радіопередачі з СРСР, навіть їздити в поїздах в одних вагонах з червоноармійцями… розгнуздану антирадянську пропаганду вела реакційна преса». Правда, пропаганда «прогресивної преси» була не менш розгнузданою: «Як справжні авантюристи, як підла банда шахраїв, латвійські фашисти підштовхують латиський народ проти Радянського Союзу, проти Червоної Армії».

Після поразки Франції в деяких верств населення виникли сподівання на заступництво Німеччини, на що звертало увагу Москви радянське повпредство в Литві, яке повідомляло про прагнення литовського керівництва «віддатися в руки Німеччині», діяльність п'ятої колони та підготовку до мобілізації. Частина естонської інтелігенції, згідно з аналізом газети «Правда», мала «проанглійську налаштованість».

Висновок зрозумілий: «Уряди прибалтійських країн замість сумлінного проведення в життя укладених з СРСР договорів узяли курс на посилення приготувань до війни проти Радянського Союзу. Командування естонської, латвійської і литовської армій розробляли плани нападу на радянські гарнізони».

Оний напад, як довели наші експерти, мав «відбутися» 15 червня 1940 року. Правильно попереджав товариш Сталін: ось же «оточать і знищать».

Оцінимо військову міць міфічної Балтійської Антанти.

Збройні сили Естонії при населенні 1,13 мільйона осіб нараховували 20 тисяч солдатів і офіцерів (штатна чисельність радянського контингенту, згідно з угодою, становила 25 тисяч, але була вже перевищена) і складалися з трьох родів військ: сухопутних сил, ВПС і військово-морського флоту. Головнокомандувачем був генерал-лейтенант Лайдонер. Він підпорядковувався військовому міністру генерал-лейтенанту Н. Рееку, який відав питаннями постачання, і прем'єр-міністру Ю. Улуотсу, який здійснював загальне керівництво. Армія комплектувалася на основі загального військового обов’язку. Сухопутні війська мали територіально-кадрову структуру: територія Естонії була поділена на 8 військових округів, які були підпорядковані 4 піхотним дивізіям, по одній дивізії на кожну сторону світу. 1-а піхотна дивізія дислокувалася між Чудським озером і Фінською затокою. 2-а піхотна розміщувалася в районі Тарту - Виру - Петсері на південному сході країни. 3-я піхотна дивізія - в районі Таллінна й островів Моонзундського архіпелагу. 4-а - на латиському кордоні. Крім того, до складу сухопутних військ входили полк бронепоїздів, автотанковий і кавалерійський полки, вартовий і саперний батальйони, батальйон зв'язку та хімічна рота. З бойової техніки було 58 танків і бронемашин, 450 гармат.