Владимир Бешанов - Червоний бліцкриг

Зі сходу, вслід за відходом кайзерівських військ, перейшовши демаркаційну лінію, на захід і на південь рушили частини Червоної Армії, щоб забезпечити «революційно-пролетарську єдність» і надати допомогу «міжнародній пролетарській революції». Згідно з таємною резолюцією VIII з'їзду РКП (б), тільки перемога світової революції була «найнадійнішою гарантією закріплення соціалістичної революції, що перемогла в Росії». Спішно створене в Москві Центральне бюро більшовицьких організацій окупованих областей випустило відозву: «Ми не можемо допустити організацію контрреволюційних елементів і захоплення влади…» Тобто будь буржуазний уряд, що утворився на постімперському просторі, з точки зору більшовиків, був «незаконним».

До середини лютого 1919 року Західна армія встановила Радянську владу майже на всій території Білорусії. На черзі були Угорщина, Німеччина і, звичайно, Польща. Мінськ став місцем збору польських комуністів. Сюди з Москви переїхав Центральний Виконавчий комітет польських комуністичних груп на чолі з Дзержинським та Уншліхтом, був переведений штаб Західної дивізії, що складався з поляків, заснована школа польських червоних командирів. У саму Польщу для підготовки збройного повстання відправили велику групу військових на чолі з політкомісаром Стефаном Жбітковським. Сценарій польської революції намічався стандартний - проголосити в якому-небудь селі радянський уряд і закликати на допомогу червоні частини.

Ось тільки польський народ в основній своїй масі виявився імунним до «бацили більшовизму», а польські національні лідери не побажали вести його колоною в комуністичні казарми. На тлі радянізації й антибільшовицьких заколотів, політичних і територіальних розбіжностей і початку в Росії Громадянської війни з весни 1919 року в Білорусії почалися гострі конфлікти, що переросли потім у збройні сутички між Радянською Росією і Польською державою. Уряд Пілсудського, поставивши собі за мету зробити поляків «великим народом», бо «між надзвичайно сильним німецьким народом і народом російським немає місця маленькому народу», і користуючись черговою російської смутою, прагнув відхопити якомога більше земель на сході. Але ж і більшовики, ніким, крім кайзера Вільгельма II, не визнані путчисти, за їх власним твердженням, в цей час «завойовували Росію» і в наказах на проведення військових операцій десь в Донській області або в Тамбовській губернії частенько вживали термін «окупація». Як писав вождь світового пролетаріату: «Ми хочемо якомога більшої держави… Ми хочемо революційної єдності, з'єднання, а не роз'єднання».

Спроба прориву в Європу на допомогу угорській та баварській революціям зірвалася через активну протидію польської армії, що розгромила війська Західно-Української Народної Республіки, і початок літнього наступу «білогвардійців» генерала А.І. Денікіна.

Поки народні комісари втихомирювали «внутрішню контрреволюцію», кидаючи всі сили то на боротьбу з Колчаком, то на боротьбу з Денікіном, поляки, які, до речі, «вболівали» за більшовиків і бажали їм перемоги в Громадянській війні, зайняли майже всю територію Білорусії та частину України.

Влітку 1920 року Червона Армія повернула багнети на захід, і фронт покотився назад. У липні, коли рвалися «через труп білої Польщі» до Німеччини війська М. Н. Тухачевського й досягли Вісли та обійшли Варшаву, яку головком С. С. Каменєв наказав зайняти не пізніше 12 серпня, питання про радянізацію Польщі здавалося В.І. Леніну цілком вирішеним і не найістотнішим, йому ввижалися червоні прапори по всій Європі. У ці дні «вождь світового пролетаріату» телеграфував Сталіну: «Зінов'єв, Каменєв, а також і я думаємо, що варто було б заохотити революцію негайно в Італії. Моя особиста думка, що для цього треба радянізувати Угорщину, а може, також Чехію та Румунію».

Однак і цей похід за світовою революцією з тріском провалився. Польські пролетарі «братів по класу» не визнали. «Ревкоми приволзьких і донських дивізій прокламували радянську владу російською і на жаргоні… Для більшості поляків питання виглядало просто: спочатку Польща, а потім подивимося яка», - згадував учасник подій. «Ми чекали від польських робітників і селян повстань і революцій, а, отримали шовінізм і тупу ненависть до росіян», - з розчаруванням писав К.Є. Ворошилов.

Західний фронт Тухачевського зазнав нищівної поразки.

18 березня 1921 року в Ризі був підписаний мирний договір між РРФСР і «буржуазно-поміщицькою Польщею», згідно з яким більшовики, які оголосили себе переможцями, визнали кордон значно східніше лінії Керзона й зобов'язалися виплатити 10 мільйонів золотих рублів контрибуції. Звичайно, кордон 1921 року був написаний багнетом. І, як резонно зазначають російські історики, «ризький кордон» привів до штучного поділу українського та білоруського народів. Незрозуміло тільки, чому вони вважають, що возз'єднання цих народів мало статися неодмінно в межах, відведених для них кремлівськими мрійниками. Чому не в межах Речі Посполитої або у своїх власних? Території Західної Білорусії та Західної України входили до складу Речі Посполитої 220 років (а до складу Великого Князівства Литовського, була така держава, - всі 400), до складу Російської та Австро-Угорської імперій - 120 років, до складу СРСР - жодного дня. До речі, юридично Польща вела війну не з Радянською Росією, а з якоюсь «незалежною» буферною Литовсько-Білоруською Радянською Соціалістичною Республікою, яка в перспективі повинна була перетворитися в Польсько-Литовсько-Білоруську. Із зовнішньополітичних міркувань Леніну хотілося показати справу таким чином, що має місце не суперечка між Росією та Польщею за володіння білоруськими землями, які кожна сторона вважала своїми, а «злочинна агресія на суверенітет і незалежність білоруського народу». Коли «необхідність відпала», відповідно до рекомендацій Москви, зникла й держава ЛитБіл і «суверенітет білоруського народу».