Владимир Бешанов - Червоний бліцкриг

Незважаючи на старанно роздмухуваний «народний гнів», революція в Польщі так і не сталася. Оплачувати відрядну роботу диверсантів і катів було дорогувато, Польська держава зміцнювалася, і Корпус охорони прикордоння успішно партизанів відловлював, до того ж СРСР домагався визнання на міжнародній арені. «Орловських» і «ваупшасових» довелося відкликати… Гімни цим героям співають до цього часу. Виявляється: «Це не був бандитизм, як намагалася показати партизанський рух польська влада. Партизани-добровольці, перейшовши нав'язаний шляхом насильства несправедливий кордон, ступали на землю свого народу й боролися за неї». Ба більше, ці офіцери чужоземної розвідки, які одержували премії за кожного вбитого: «…мали на неї (білоруську землю) набагато більше моральних прав, ніж завойовники з Польщі».

У листопаді 1925 року Дзержинський підписав проект рішення Спеціальної комісії Політбюро: «агентурну розвідку в теперішньому її вигляді (організація зв'язку, постачання й керівництво диверсійними загонами на території Польської республіки) - ліквідувати. У жодній країні не повинно бути наших активних бойових груп, які чинять бойові акти й отримують від нас безпосередньо кошти, вказівки й настанови… Зона кордону на нашому боці повинна бути цілком очищена від активних партизанів, які самостійно переходять кордон для бойової роботи. Їх треба евакуювати, жодним чином, однак, не озлоблюючи їх, але навпаки, надаючи їм, як і перебіжчикам на наш бік або евакуйованим з того боку партизанам допомогу. Їх в загальному (крім ненадійних) не треба розпорошувати, а зводити у військові одиниці або інші групи з тим, щоб у разі війни або іншої необхідності використовувати їх як найцінніший матеріал».

Вибухи, підпали й нальоти припинилися як за помахом руки. «До кінця 1925 року, - повідомляє підручник історії, - партизанський рух у Західній Білорусії був припинений». Крім комуністичних, на території «Кресув Всходніх» діяли повстанські загони партії білоруських есерів, Спілки селянської самооборони, литовських націоналістів.

Безперечно, ставши на шлях інкорпорації приєднаних земель, засновники Польської держави породили міжнаціональний конфлікт. «Стосунки між державою та її непольськими жителями, - писав історик А. Хойновський, - з самого початку характеризувалися конфліктом. Більшість українців, білорусів… опинилися під польською владою проти своєї волі». Національні меншини в складі нової Речі Посполитої становили не менше 36 відсотків від загальної кількості населення. Однак, відкинувши принцип конфедерації, поляки приступили до створення національної держави, взявши курс на упокорення й полонізацію національних меншин і, в кінцевому рахунку, поглинання їх польським етнічним елементом. «Кордон політичний повинен стати кордоном етнічним», - казав міністр освіти Станіслав Ґрабський; система освіти, поряд з колонізаційною політикою, була одним з головних інструментів полонізації - початкове навчання в сільській місцевості велося тільки польською мовою та виключно польськими вчителями. Звідси - соціальне, економічне й культурне придушення білоруського та українського народів, переселення на їх землі поляків, так званих осадників, як правило, відставних військових, які отримували кращі наділи й одночасно виконували поліцейські функції, що ще більше загострювало міжнаціональні стосунки.

Національний гніт у східних воєводствах вів лише до зростання національної самосвідомості місцевого населення, запеклого опору полонізації, доходило до актів насильства з обох сторін, росла популярність радикально налаштованих груп, у тому числі прокомуністичних. На західноукраїнських землях помітною силою в 30-ті роки стала Організація українських націоналістів, яка здійснила цілий ряд терористичних акцій, у тому числі вбивство міністра внутрішніх справ Б. Пєрацького, який керував «пацифікаціями» на Галичині та Волині. Українці, на думку С. Горака, «вважали себе в стані постійної війни з поляками».

Згідно з опитуванням, проведеним серед мешканців Полісся, поляки, на їхню думку, жили багатше, одягалися краще, відрізнялися «зверхністю характеру і дуже не любили євреїв».

«Вони вважали польськими Вільно, Пінськ, Тернопіль, Львів і прилеглі до них райони, - згадував колишній французький посол у Варшаві. - Проте достатньо було відвідати ці території, щоб переконатися, що вони такими не є. Тут не відчувалося, що знаходишся в Польщі. Втім, і сама польська влада, незважаючи на всі їхні запевнення, відчувала себе тут майже за кордоном. Місцевих жителів вони не вважали справжніми поляками».