Владимир Бешанов - Червоний бліцкриг

Питається, а що заважало більшовикам зупинитися на горезвісній «лінії Керзона» в липні 1920 року замість того, щоб «заохочувати» революцію в Італії? Адже їх умовляли, але Ленін відхилив ноту Керзона й зажадав «шаленого посилення наступу», щоб якомога швидше «допомогти пролетаріату і трудящим масам Польщі звільнитися від їх поміщиків і капіталістів». Зупинятися червоні полки не збиралися. «Питання про те, де зупинитися, в ЦК навіть і не було», - підтвердив Л. Д. Троцький.

Отримавши по шапці під Варшавою, тільки й залишилося - кричати про історичну справедливість. Ленін, до речі, все розумів, і доля білорусів та українців після поразки Червоної Армії його абсолютно перестала хвилювати, він умів моментально міняти політичні гасла, часом на прямо протилежні, в залежності від конкретної політичної обстановки. Польща отримала західнобілоруські землі з населенням трохи менше 4 мільйонів осіб, з яких близько 3 мільйонів становили білоруси, і західноукраїнські території з 10-мільйонним населенням, з яких майже половина були українцями. [1] «…західноукраїнські території з 10-мільйонним населенням, з яких майже половина були українцями.» - автор помилково занижує частку основної національності - українців на користь поляків, хоча фактично вважали себе поляками лише ті, хто виїхав у Польщу або продовжував себе визнавати себе поляком, залишившись у Радянському Союзі. Бо тодішня польська «статистика» з метою збільшення польського населення застосовувала цілий ряд фальшувань. Зокрема апріорі зараховувала до поляків усіх осіб римо-католицького віросповідання без врахування мови спілкування. Насправді після заборони російським царем у 1866 році греко-католицької церкви в окупованій росіянами частині Західної України (та й у всій Західній Білорусії) паства ділилась між дозволеними римо-католицьким та православним віросповіданнями, переважно зберігаючи мову. Та і з православних (а в Галичині — з греко-католиків) польські «статистики» зараховували до поляків шляхту та їх нащадків також без врахування мови спілкування. «Зараховували» до поляків також змішані родини й іншонаціональну інтелігенцію — євреїв, українців, білорусів, литовців, німців. Тож поляків на тій частині Західної України, яка відійшла до УРСР, фактично було менше мільйона. У Ризі обидві сторони ухвалили взаємно поважати державний суверенітет, утримуватися від втручання у внутрішні справи один одного, від ворожої пропаганди і «всякого роду інтервенцій», а також не створювати й не підтримувати на своїй території організацій, що мають на меті збройну боротьбу з іншою стороною.

Без перебільшення можна сказати, що вся Радянська держава створювалося саме як такого роду «організація», в складі якої функціонували інші «організації» - Комінтерн, ОГПУ, Розвідувальне управління, Нелегальна військова організація при Штабі Червоної Армії, Частини особливого призначення… Не встигло, фігурально виражаючись, просохнути чорнило під цим договором, як Реввійськрада Республіки почала розробляти план вторгнення на прикордонні польські території «партизанських загонів» для здійснення там терористичних акцій проти мирного населення. Ілліч прийшов від цієї ідеї в захват. «Прекрасний план! - писав він Е. М. Склянському. - Докінчуйте його разом з Дзержинським. Під виглядом «зелених» (ми потім на них і звалимо) пройдемо на 10-20 верст і перевішаємо куркулів, попів та поміщиків. Премія: 100 000р. за повішеного…»

План активно проводився в життя до середини 20-х років. Керували «червонопартизанськими» бандами на території країни, з якою був договір про мир і добросусідські стосунки, кадрові офіцери РСЧА, стріляли й вішали ясно кого - «білополяків». Один з таких героїв «невидимого фронту» К. П. Орловський в автобіографії писав про свою «бойову роботу»: «З 1920 р. по 1925 рік за завданням Розвідупру працював у тилу білополяків, на території Західної Білорусії, в якості начальника дільниці, вірніше, був організатором і командиром червонопартизанських загонів і диверсійних груп, де за п'ять років мною були здійснені кілька десятків бойових операцій, а саме: 1. Були зупинені три пасажирські поїзди. 2. Підірваний один залізничний міст… 6. За один тільки рік з моєї ініціативи й особисто мною були вбиті більше 100 жандармів та поміщиків».

Як свідчить доповідь 2-го відділу Головного штабу польської армії, тільки в 1925 році в Західній Білорусії в результаті підпалів згоріли більше 500 будинків і господарських будівель, 125 стодол з необмолоченого зерном, 350 навісів із сіном і скирт хліба, 3 стайні, 14 хлівів, 21 склад, 127 підприємств - пилорам, млинів, спиртзаводів.