Владимир Бешанов - Червоний бліцкриг

Білоруські та українські націоналісти шукали підтримку в урядів Німеччини, Англії та Франції. Простий люд, особливо молодь, зі схваленням і симпатією дивився на сусідні БРСР і УРСР. Там, за радянським парканом, гриміли фанфари, парадували стахановці й фізкультурники, рупори віщали про щасливе життя трудящих, що скинули експлуататорів, у єдиній «сім'ї народів», де так вільно дихає людина. Звідти долинав нескінченний хоровий спів і завивання акином: «Мені Ленін коханий, мені сонячний Сталін і серце, і життя, і дихання дали…» (М. Горький перед смертю гірко пожартував: «У нас співають навіть камені».)

Правда, через паркан не розгледіти було, як під переможні марші війська Червоної Армії і ОГПУ не встигали придушувати спалахи то там, то тут повстань різних народів, які вже вдосталь «надихалися». У Вірменії, Грузії, Чечні, Дагестані, Туркестані, Казахстані, Калмикії… Утихомирення проводилося із застосуванням артилерії, бронепоїздів і аеропланів, супроводжувалося руйнуванням селищ, показовими розстрілами «злочинного (?) і бандитського елементу», часом поголовним знищенням чоловічого населення, по рівню осі будьонівської тачанки. «Пацифікатори» Пєрацького в підметки не годилися карателям С. М. Будьонного, І.П. Уборевича, І.П. Бєлова, П.Є. Дибенка.

Непоодинокими були випадки, коли мешканці прикордонних районів Польщі втікали в СРСР, але замість примареного раю зазвичай опинялись у в'язниці, як ворожі шпигуни й диверсанти. «Наш далекий родич Іван Мацкевич вночі таємно перейшов кордон, і про нього довгі роки нічого не було відомо, - згадувала жителька Молодеченського повіту Є.П. Шнейдер. - Тільки після Великої Вітчизняної війни він з'явився в селі хворим, виснаженим, беззубим старим - після десяти років каторжних робіт на Колимі». Цікаво, скільки «карацуп» з вірними «мухтарами» на цих бідолахах кар'єру зробили і скільки орденів заробили? (Прикордонник-слідопит Микита Карацупа з дитинства вражав мою уяву богатирськими подвигами: офіційно він «затримав 388 порушників кордону, проявивши героїзм, знищив 129 шпигунів і диверсантів, що не склали зброю».)

Одним словом, між двома державами з моменту їх виникнення існувала глибока прірва.

У 1932 році Радянський Союз уклав з Польщею (а також з Фінляндією, Естонією та Латвією) договір про ненапад, який у травні 1934-го був пролонгований ще на десять років. Як показав час, в очах кремлівського керівництва він коштував дешевше за папір, на якому писався. Ну не любив Сталін «фашистську Польщу» та гонористих поляків. В цьому його почуття абсолютно збігалися з почуттями Гітлера.

У радянському військовому плануванні Польща розглядалась як найбільш ймовірний противник, союзник Німеччини й перша перепона на шляху «червоних полків» до Європи. Так, у 1937 році, вже перебуваючи в тюремній камері, маршал М. Н. Тухачевський не переставав мріяти про новий похід на Віслу: «На найближчий відрізок часу «бити противника на його території» означає бити польсько-німецькі сили на польській території». Головний удар Червоної Армії, забезпечений раптовим вступом у Західну Білорусію й Україну «армій вторгнення», маршал пропонував наносити з району південніше Полісся «в центр Польщі», де й повинне, за його розрахунками, відбутися вирішальне зіткнення.

Польський уряд відповідав більшовикам взаємністю, волів дружити з нацистами, самозабутньо рвався ділити з ними нещасну Чехословаччину, тішився ілюзією своєї «великодержавності» (Польща - «основний фактор європейської рівноваги») та робив усе, щоб не допустити Радянський Союз до участі в європейській політиці. При обговоренні договору про колективну безпеку польський уряд категорично відмовлявся від будь-якої комбінації, де однією зі сторін були б Ради. Як доводив фахівець з міжнародного права Юліан Маковський: «СРСР не належить до спільноти цивілізованих країн, оскільки не має спільних з ними понять суспільних, релігійних, етичних і правових. У цьому сенсі він знаходиться в тому становищі, в якому були до нього Китай, Туреччина, Японія до їх прийняття до спільноти».

Польські генерали до кінця 1938 року основну увагу надавали розробленню військових планів проти Рад. Лише коли фюрер зажадав повернути німцям німецьке місто Данциґ, розірвав пакт про ненапад і запропонував «глобально врегулювати» стосунки, поляки конкретно задумалися про війну з Німеччиною, до останнього сподіваючись, що Англія і Франція «не допустять», а Гітлер «не наважиться» - треба з ним тільки бути суворішими. «Не німці, а поляки увірвуться вглиб Німеччини в перші ж дні війни», - бравував посол у Парижі Ю. Лукасевич.