Владимир Бешанов - Червоний бліцкриг

Командування 65-го, 2-го і 16-го особливих стрілецьких корпусів 25 жовтня отримали накази наркома оборони «Про поведінку особового складу військових частин Червоної Армії, розташованих в…».

Відповідно до наказів «авангардний заслін» РСЧА на територіях дружніх республік повинен був займатися виключно бойовою підготовкою, демонструвати аборигенам свої високі морально-політичні якості та становити собою зразок організованості, культурності й дисциплінованості. Радянським військам, «від рядового червоноармійця до вищого начскладу», категорично заборонялося втручатись «у політичні справи і соціальний лад» Естонії, Латвії та Литви, а «настрої й розмови про «радянізацію», якби вони мали місце серед військовослужбовців», пропонувалося «в корені ліквідувати і надалі припиняти найнещаднішим чином». Ведення комуністичної пропаганди за парканом військової частини, «хоча б серед окремих осіб», розцінювалося як антирадянська провокація, яка грає на руку лише найлютішим ворогам соціалізму. Всіляко обмежувалися контакти військовослужбовців з місцевим населенням.

«Категорично забороняю, - виділяв маршал Ворошилов, - будь-які зустрічі наших частин, окремих груп військовослужбовців або окремих осіб, будь це начальник або червоноармієць, з робітниками та іншими естонськими організаціями або влаштування спільних зборів, концертів, прийомів і т. д.». Це ми до того, що через тридцять років наші доценти з кандидатами, викриваючи злісні підступи «фашистських урядів», напишуть: «Ворожі Радянському Союзу елементи відразу ж стали на шлях саботажу укладених договорів, створювали труднощі в постачанні й побутовому обслуговуванні гарнізонів радянських військових частин. Місцевим жителям під загрозою покарання заборонялося спілкування з бійцями Радянської армії».

Час «викидати господарів з квартири» ще не настав. 25 жовтня Сталін пояснив Димитрову: «Ми думаємо, що в пактах про взаємодопомогу знайшли ту форму, яка дозволить нам поставити в орбіту впливу Радянського Союзу ряд країн. Але для цього нам треба витримати - суворо додержуватися їх внутрішнього режиму та самостійності. Ми не будемо добиватися їх радянізації. Прийде час, коли вони самі це зроблять».

Виступаючи 31 жовтня на сесії Верховної Ради СРСР, Молотов заявив, що «особливий характер зазначених пактів взаємодопомоги аж ніяк не означає якого-небудь втручання Радянського Союзу у справи Естонії, Латвії й Литви, як це намагаються зобразити деякі органи закордонної преси. Навпаки, всі ці пакти взаємодопомоги твердо обумовлюють недоторканність суверенітету держав, які їх підписали, і принцип невтручання у справи іншої держави. Ці пакти виходять зі взаємної поваги державної, соціальної та економічної структури іншої сторони та повинні зміцнити основу мирного, добросусідського співробітництва між нашими народами. Ми стоїмо за чесне й пунктуальне проведення в життя укладених пактів на умовах повної взаємності та заявляємо, що балачки про «радянізацію» Прибалтійських країн вигідні тільки нашим спільним ворогам і всяким антирадянським провокаторам» (У цій же промові В'ячеслав Михайлович уперше публічно озвучив претензії до Фінляндії, зазначивши, що стосунки з нею «знаходяться в особливому становищі». Виявляється, фінський кордон «навис» над містом Леніна, і з цим не можна миритися. Але, замість того щоб покірно підписати запропонований Москвою договір, фінський уряд приступив до прихованої мобілізації та часткової евакуації жителів прикордонних районів. До речі, майже одночасно було зроблено пропозицію Туреччині «зміцнити» радянськими базами протоки Босфор і Дарданели, після чого Анкара негайно уклала договори про взаємодопомогу з Англією та Францією).

Початкові побоювання частини громадськості прибалтійських держав щодо намірів СРСР поступово відступали на задній план, змінюючись у обивателів добросердими настроями: «Слава Богу, все йде ніби добре, всі заспокоїлися, а так спочатку боялися… І Червона Армія нас дійсно охороняє, і німці поїхали…» Естонська еліта навіть почала цікавитися перспективами відпочинку на радянських курортах.

Звичайно, в міру реалізації договорів про взаємодопомогу виникали найрізноманітніші проблеми, для вирішення яких неодноразово проводилися переговори різного рівня та були укладені угоди, що конкретизують окремі пункти пактів. Ними регулювалися питання оренди, залізничних перевезень, організації будівництва, зв'язку, комунального обслуговування, санітарного забезпечення та юридичного становища військовослужбовців, про військторги, про порядок руху радянських вантажів, в'їзду й виїзду комскладу та їх сімей. Для контролю за реалізацією умов пактів і вирішення спірних питань створювалися змішані комісії. Поступово радянські війська обживалися на нових квартирах. Флот освоював гавані Балтійської й Лібавської військово-морських баз: в Таллінн перебазувалися чотири дивізіони зі складу 1-ї та 2-ї бригад підводних човнів, один лідер, три ескадрених міноносці, дивізіон торпедних катерів, дивізіон сторожових катерів, дві плавбази, допоміжні судна; в Палдіскі - 24-й дивізіон 3-ї бригади підводних човнів з плавучою базою для них; в Лібаву - дивізіон підводних човнів, крейсер «Кіров» і два ескадрених міноносці.