Владимир Бешанов - Червоний бліцкриг

Якось так співпало, абсолютно випадково, що саме на початку жовтня Гітлер виступив у райхстазі з промовою, в якій оголосив, що Німеччина приступає до ліквідації груп німецьких національних меншин у Східній та Південно-Східній Європі. Райхсканцлер закликав «осіб німецької національності», які проживали в Прибалтиці, повертатись у Фатерлянд і включатися в будівництво арійського раю. При цьому німецькі, радянські та прибалтійські офіційні кола у зворушливій згоді намагалися запевнити весь світ, що між вивезенням німців на батьківщину й договорами про взаємодопомогу немає абсолютно ніякого зв'язку, а наявне лише прагнення «до встановлення чітких національних кордонів» і захисту народів від расового й національного «тертя».

О 8 годині ранку 18 жовтня 1939 року після взаємних привітань, виконання гімнів і гарматних салютів у призначених пунктах переходу кордону з двох напрямків, з боку Нарви й Печори, почалося введення частин Червоної Армії в Естонію. В країну в порядку взаємодопомоги входили підрозділи 65-го особливого стрілецького корпусу під командуванням комдива A. A. Тюріна і Особливої групи ВПС загальною чисельністю 21 347 осіб, 78 гармат, 283 танки, 54 бронеавтомобілі і 255 літаків. Операція проходила загалом гладко.

Як доповідало командування прикордонних військ: «Під час просування частин РСЧА в Естонію трудяще населення суміжної прикордонної смуги проривалося до дороги через поліцейське й військове оточення. Прохід частин РСЧА вітався вигуками: «От наша армія приїхала». Куркульські та інші буржуазно-реакційні елементи прикордонної смуги виявляли вороже ставлення до СРСР і прибулих до Естонії частин». Але загалом операція проходила без ексцесів.

Аналогічним чином займали «кімнату» в латиській «квартирі». Головою комісії Червоної Армії був призначений командувач військ Калінінського військового округу комкор В.І. Болдін. До 23 жовтня військові розробили ряд угод з розміщення радянських військ, пунктами базування яких ставали Лієпая, Вентспілс, Прієкуле і Пітрагс. Цього дня в Лієпаю ввійшов крейсер «Кіров» у супроводі есмінців «Кмітливий» і «Стрімкий». Об 11 годині ранку 29 вересня на станцію Зілупе прибув перший ешелон радянських військ. У Латвію вводилися частини 2-го особливого стрілецького корпусу та 18-ї авіабригади, в яких налічувалося 21 559 осіб.

Військову комісію на переговорах з Литвою очолював командувач військ Білоруського фронту командарм 2-го рангу М. П. Ковальов, членами комісії були комкори Пуркаєв і Павлов, комдиви Алексєєв і Коробков, бригадний комісар Ніколаєв. Радянська делегація мала намір вести переговори про розміщення військ у Вільнюсі, Каунасі, Шауляї, Укмерге й Алітусі, але литовська сторона категорично відмовилася обговорювати таку дислокацію радянських військ, пропонуючи розмістити гарнізони ближче до німецького кордону. Переговори з Литвою завершилися 28 жовтня підписанням угоди про розміщення радянських військ у районах Нова Вілейка, Алітус, Прієна, Гайжуни. ВПС повинні були розміститися в Алітусі й Гайжунах і, крім того, отримати ряд оперативних аеродромів. Війська, розташовані в Новій Вілейці й Порубанку, вважалися вже введеними, а інші повинні були бути введені 3 листопада. Тим часом литовська армія вступила у Віленську область, а радянські прикордонні загони відійшли на новий радянсько-литовський кордон.

Офіційна церемонія введення в Литву радянських військ відбулася вранці 15 листопада у Вільнюсі. Вона носила символічний характер, оскільки радянські війська вже фактично знаходилися тут з 20 вересня. До 17 листопада велика частина військ була виведена з Вільнюса до місць постійної дислокації. У Литві розмістилися частини 16-го особливого стрілецького корпусу, в їх числі 2-а танкова бригада БТ, 10-й винищувальний і 31-й авіаполк СБ загальною чисельністю 18 786 осіб.

Загальне керівництво всіма радянськими військами в Прибалтиці згідно з наказом наркома оборони від 27 листопада було покладене на його заступника командарма 2-го рангу А. Д. Локтіонова.

Введення частин Червоної Армії до Прибалтики породило в деяких верств місцевого населення радикальні «радянізаторські» настрої, які певною мірою знайшли відгук у радянських військових і дипломатів. Проте Москва, не бажаючи загострювати стосунки з Англією та Францією і готуючись зробити настільки ж чарівні пропозиції Фінляндії, демонструвала своє повне невтручання у внутрішні справи прибалтійських країн. Тому всі ініціативи романтиків революції, загалом, правильні, але передчасні, а тому шкідливі, викликали різко негативну реакцію радянського керівництва. Так, 14 жовтня Молотов вказував повпредові в Каунасі Н. Г. Позднякову: «Всякі загравання і спілкування з лівими колами припиніть». 21 жовтня нарком закордонних справ ще раз нагадав, що «найменша спроба будь-кого з вас втрутитись у внутрішні справи Литви потягне найсуворішу кару на винного… Слід відкинути як провокаційну та шкідливу балаканину про «радянізацію» Литви». 20 жовтня невдоволення Кремля викликало недоумство кореспондента ТАРС у Таллінні, який своїми статтями грав «на руку всіляким антирадянським провокаторам», і повпред Нікітін отримав вказівку давати тверду відсіч «шкідливим настроям», які можна витлумачити як намір «радянізувати» Естонію. 23 жовтня Нікітін знову отримав від Молотова по шапці: «Нашої політики в Естонії у зв'язку з радянсько-естонським Пактом про взаємодопомогу Ви не зрозуміли. З Ваших останніх шифровок… видно, що Вас вітром понесло по лінії настроїв «радянізації» Естонії, що в корені суперечить нашій політиці. Ви зобов'язані, нарешті, зрозуміти, що будь-яке заохочення цих настроїв щодо «радянізації» Естонії або навіть просте непротивлення цим настроям на руку нашим ворогам і антирадянським провокаторам… Головне, про що Ви повинні пам'ятати, - це не допускати ніякого втручання у справи Естонії».