Владимир Бешанов - Червоний бліцкриг

На південному фланзі Українського фронту війська 12-ї армії (13-й стрілецький, 4-й і 5-й кавалерійські, 25-й танковий корпуси - 77 300 осіб, 527 гармат і мінометів, 1100 танків) о п'ятій ранку 17 вересня приступили до форсування річки Збруч. До вечора радянські частини вийшли на річку Стрипа. Двадцять третя танкова бригада (217 танків) рушила через Борщів на Городенку й Коломию. До 16.00 танкісти форсували вбрід Дністер і захопили коло Городенки 6 польських літаків. 18 вересня бригада вступила до Коломиї, де було роззброєно до 10 000 польських військовослужбовців зі складу 24-ї і залишків 2-ї і 5-ї піхотних дивізій.

Уночі 19 вересня 23-я танкова бригада отримала наказ зайняти Станіслав і рушила до нього, долаючи завали на дорозі. О 14 годині танки досягли міста й відразу рванули до Галича, до якого підійшли до вечора. Виступивши наступного дня через Калуш, Долину й Болехів, бригада 21 вересня досягла Стрия.

Наступаючи на правому крилі 4-й кавалерійський корпус під командуванням комдива Д. М. Рябишева (32-а і 34-а кавдивізії, 26-а танкова бригада) уночі на 17 вересня вислав на польську територію передові розвідгрупи з метою порушити зв'язок і захопити язиків. Однак групи себе виявили та понесли втрати в сутичках з польськими прикордонниками, не виконавши завдання. В результаті при форсуванні Збруча 4-й кавкорпус зустрів організований опір польської прикордонсторожі та протягом двох годин був змушений вести бій на кордоні. Подолавши зону прикордонних загороджень, корпус отримав можливість розвивати наступ на Підгайці і до вечора вийшов на річку Стрипа в районі Соколова. Тим часом 13-й стрілецький корпус (72-а і 99-а стрілецькі дивізії) вийшов до Дністра, а 5-й кавкорпус (9-а, 16-а кавдивізії, 23-я танкова бригада) досяг Трибухівців, Дуліб. 25-й танковий корпус (4-а, 5-а танкові, 1-а механізована бригади - 462 танки, 74 бронеавтомобілі) о 19.30 після нетривалого бою зайняв Чортків, полонивши там 200 польських солдатів 41-го піхотного полку й захопивши 4 літаки.

Наступного дня з'єднання 4-го кавалерійського і 13-го стрілецького корпусів оточили й після недовгого бою полонили до 10 тисяч польських військовослужбовців із залишків Познанської, 6-ї і 22-ї піхотних дивізій. 25-й танковий корпус своєю 1-ю механізованою бригадою о 16 годині зайняв Монастириську, де було взято в полон близько 3600 польських військовослужбовців. До вечора 1-а механізована і 4-а танкова бригади підійшли до Підгайців, а 5-а танкова бригада біля Діброви вела бій з польським артполком, до ході якого було взято в полон 2500 польських солдатів, і вийшла на околицю Галича. 19 вересня частини 25-го танкового корпусу зайняли Галич, захопивши мости через Дністер. 4-й кавалерійський вийшов у район Рогатин, Бурштин, де отримав денний відпочинок. 26-а танкова бригада вийшла в район Галич, Більшівці. Передові частини 13-го стрілецького корпусу просувалися до Станіслава. Того ж дня корпус був підпорядкований командувачу прикордонних військ НКВС Київського округу комдиву Осокіну, який отримав наказ Військової ради Українського фронту «негайно закрити кордон», щоб «не допустити ні в якому разі відходу польських солдатів і офіцерів до Румунії». З 21 вересня війська 13-го стрілецького корпусу були розгорнуті уздовж кордону з Румунією та Угорщиною від Коломиї до Бескид.

25-й танковий корпус комдива С. М. Честохвалова і 5-й кавалерійський корпус комдива І.Г. Рубіна в районі Галича вели бої із залишками 26-ї та 28-ї польських дивізій і взяли в полон до 20 тисяч поляків. Тринадцятий стрілецький корпус зайняв Станіслав і Калуш, полонивши одинадцятитисячне зведене угрупування, що прямувало з Бережан до румунського кордону. До його складу входили, зокрема, полк важких гармат, два дивізіони польової артилерії, два батальйони саперів, кілька кавалерійських ескадронів. Не вистачало зовсім трохи - нормальних командирів, чітких наказів і бажання битися. «Нам обіцяли, - писав колишній в'язень Старобільського табору Юзеф Чарський, - що рядові будуть відпущені, офіцери повинні бути вивезені до Львова й там відпущені на волю. Сьогодні здається дикою сліпотою те, наскільки ми не були обізнані у всьому, що стосувалося радянських військ. Однак той удар ножем у спину для більшості був повною несподіванкою, люди були стомлені безперервними битвами, або - ще гірше - відступами без бою, повністю порушеним зв'язком, наказами, що не відповідають обстановці, страшними звістками про зруйновану бомбардуваннями Варшаву, про залишення країни президентом, урядом і вищим командуванням. Люди хапалися за соломинку зі слабкою надією: можливо, справді Ради, в інтереси яких не входить перемога гітлерівської Німеччини, дадуть нам можливість перебратися через кордон і взяти участь у подальшій боротьбі, вже не в Польщі, тут битва була програна, а у Франції?»