Владимир Бешанов - Червоний бліцкриг

Доведено, що райхсфюрер Гімлер був військовим злочинцем, він злочинні накази віддавав. А ось маршал Голіков - полководець і визволитель України. Правда, «за винесення поспішних постанов» Філіпа Івановича все ж покарали - наказом наркома оборони оголосили йому догану. Підлеглим «борцям з гнобителями», враховуючи, що в їхніх вчинках «не було навмисної і злої волі, що все це відбувалося в обстановці бойових дій і гострої національної та класової боротьби», винесли символічні дисциплінарні стягнення.

Тим часом 1-а гірськопіхотна дивізія Вермахту вийшла до Львова ще 12 вересня й зав'язала бої в передмісті, проте гарнізон успішно відбив усі атаки. Завдяки енергії й розпорядливості командувача округу корпусу VI генерала Владислава Лянглера і глави міської адміністрації Станіслава Островського, масовому вступу в армію міської молоді, підходу резервів сили захисників Львова нараховували 24 батальйони піхоти, 3 кавалерійських ескадрони, роту саперів, яка входили до складу 35-ї піхотної дивізії, 33-го артилерійського полку, не рахуючи ще й різних загонів. На озброєнні знаходилося 78 польових і 16 зенітних гармат. Не вистачало протитанкових гармат, зате було 6000 кулеметів. 18 вересня в місто прибули бронепоїзди «Сміливий» і «Маршал Гловацький», три ешелони з озброєнням та боєприпасами. На складах було по чотирнадцять боєкомплектів, запасів продовольства було накопичено майже на три місяці, палива - на півроку. Були створені всі передумови для тривалої оборони. Крім того, з північного заходу, через Янівські ліси й німецькі заслони, до міста проривалися залишки армії «Малопольська» генерала Казимира Соснковського. Цивільне населення страждало від повітряних бомбардувань і щодня гинуло сотнями, але німецьке командування марно очікувало капітуляції Львова.

До цього часу мета, з якою Червона Армія перетнула радянсько-польський кордон, уже не викликала сумнівів. Німці закидали місто листівками, в яких, зокрема, казалося: «Росіяни перетнули кордон як союзники Німеччини та протягнули руку німецьким військам… Всякий опір безглуздий», - і пропонували висилати парламентарів. На нараді керівництва корпусу генерал Лянглер заявив: «Більшовики наближаються до Львова. Важко встановити точно, де вони. Я маю наказ не битися з ними, але в місто їх не пустимо». На вулицях з'явилися загони добровольців, подібні до роти «Львівських бензинерів», озброєних пляшками з горючою сумішшю для боротьби з танками.

Близько 2 години ночі 19 вересня до Львова ввійшов зведений загін комбрига Шарабурко - кавалерійський полк і 35 танків. При їх наближенні польська артилерія відкрила вогонь. Долаючи вуличні барикади, головний розвідувальний батальйон у складі шести танків прорвався до центру міста, але був зустрінутий вогнем 5-ї батареї 33-го артполку, що стояла біля костелу. У перестрілці, що зав'язалася, головний танк був підбитий, поляки втратили одну гармату.

О 6 ранку радянський загін відступив до селища Винники за три кілометри на схід від Львова й зайнявся роззброєнням стягнених до Львова польських частин. Однак буквально через пару годин він несподівано натрапив на німців, котрі обходили місто з південного сходу. Кожен із «союзників» вважав, що нікого, крім поляків, тут бути не може, і, замість того щоб потиснути один одному руки, відкрив вогонь. Як доповідав Тимошенко: «Послані дві наші бронемашини зі Львова по іншій дорозі назустріч нашим військам раптово зазнали артилерійського обстрілу. Наші подумали, що це польські війська, і вогнем 45-мм гармат і кулеметів підбили дві протитанкові гармати… Наші дві бронемашини з їх славними екіпажами билися до останнього моменту і згоріли». Перший контакт загрожував обернутися справжнім боєм. Командир бригади вислав у німецьке розташування бронемашину з парламентерським знаком - шматком нижньої сорочки на палиці. Танки і бронемашини викидали червоні й білі прапорці, але вогонь не припинявся. Обидві сторони зазнали втрат: у німців було підбито 3 протитанкові гармати, загинули 3 офіцери і отримали поранення 9 солдатів. Бригада позбулася двох бронемашин і одного танка, було вбито 3 й поранено 4 особи. Розібравшись в обстановці, сторони вирішили обговорити ситуацію й почали переговори, в ході яких розгорілася суперечка з питання, кому брати Львів.

На бронемашині приїхав командир 137-го гірськопіхотного полку полковник фон Шляммер. З радянського боку для підкріплення комбригу Шарабурку прибув командувач артилерії Українського фронту комбриг Н. Д. Яковлєв. Обидві сторони вимагали один від одного відвести війська від міста. Німці доводили, що не можуть відійти, «поки не знищені польські війська», радянських представників хвилювало визнання факту, що Львів перебуває «на нашому боці». Неодноразові переговори велися протягом 19 і 20 вересня. Берлін навіть запропонував узяти місто спільним штурмом, а потім урочисто передати його Червоній Армії, але Москву такий варіант не влаштував.