Владимир Бешанов - Червоний бліцкриг

Як будь-який похід будь-якого визвольного воїнства в чужу землю, цей супроводжувався грабежами, насильством і мародерством. Як у будь-якій армії світу, радянське командування намагалося з цими явищами боротися. Хоча, якщо місцевими членами «робітничих загонів» і «червоної гвардії» відбувалися вбивства на ґрунті класової ненависті, на це дивилися крізь пальці, даючи виплеснутися «народному гніву».

87-та стрілецька дивізія на рубежі сіл Боровичі - Навіз натрапила на частини 3-го польського піхотного полку (до війни - полк КОР «Глибоке») під командуванням полковника Зайончковського. За тиждень до цих подій полк був завантажений в ешелон і направлений до Львова. Проте до місця призначення він не дістався і 16 вересня був змушений «спішитися» в районі Костополя: залізничний шлях виявився зруйнований німецькими бомбардувальниками. Потім прийшла звістка про радянський напад. Увечері 18 вересня командир полку скликав нараду офіцерів, на якій повідомив про прийняте ним рішення: уникаючи зіткнень з військами Червоної Армії, рухатися на з'єднання з оперативною групою генерала Клеберга. Марш на захід почався о 6 ранку 20 вересня. Полк був непогано озброєний і, крім усього іншого, мав 12 протитанкових гармат. За військовою колоною тяглася довга вервечка біженців зі скарбом, які забажали піти за Буг. Близько 14 години на чолі колони 3-й батальйон наблизився до містечка Колки, де був обстріляний з кулеметів. Батальйон розгорнувся в бойовий порядок. Потім наступила дивна для поляків сцена: «У вирішальний момент з містечка Колки виїхав чорний легковий автомобіль, він на хвилину затримався біля головних загонів піхоти і рушив далі в нашому напрямку. Під'їхавши на узлісся, він зупинився, з нього вийшли чотири підозрілого виду типи в цивільному й запитали: «Де командир?» - «Я командир», - відповів полковник Зайончковський. Один з прибулих, кремезний здоровань, одягнений, правда, найбільш пристойно, запропонував командиру полку скласти зброю, інакше через міст на річці Стир вони нас не пропустять. «Хто ви такі?» - прогарчав полковник Зайончковський. «Сільрада», - відповів бурмило. Здавалося, полковника вхопить удар. Він був розлючений. Деякий час він роздумував, раз у раз повторюючи голосно: «Сільрада», - а потім віддав наказ заарештувати панів разом з їх автомобілем».

Незабаром Колки були взяті штурмом. З'ясувалося, що нова влада вже встигла перестріляти місцевих поліцейських, які не встигли втекти. Над чотирма сільрадниками негайно вчинили військово-польовий суд і теж пустили їх у тираж. Увечері того ж дня 3-й полк по мосту перейшов через річку Стир.

21 вересня біля села Навіз 1-й батальйон зіткнувся з передовими підрозділами 87-ї стрілецької дивізії. При вході в село радянський розвідбатальйон і танкова рота були раптово обстріляні рушнично-кулеметним вогнем і залпами протитанкових гармат. Довелося відступити, втративши три танки і три вантажівки. Тоді в бій були кинуті підрозділи 16-го стрілецького полку, 43-го розвідбатальону, 212-го гаубичного артполку і 71-го протитанкового дивізіону. 22 вересня обидві сторони нарощували сили. Метою польської атаки був прорив до села Іванівка, біля якої знаходився міст через річку Стохід. Проте за явної переваги супротивника під ураганним вогнем радянської артилерії й ударами з повітря зробити цього не вдалося. У результаті поляки втратили 260 осіб убитими й пораненими і 120 полоненими. Втрати радянських військ склали 99 осіб убитими, 137 пораненими.

Вночі з батальйонів дезертували майже всі солдати - не поляки. Залишки полку були оточені в районі села Радошин. Опівдні 23 вересня полковник Зайончковський, вважаючи становище безнадійним, вислав у радянське розташування знавця української та російської мов командира 3-го батальйону підполковника Яна Ляховича з двома офіцерами, щоб обговорити умови капітуляції. Прийняв їх «політичний комісар», який на всі вимоги «панів» про гарантії та дотримання правил поводження з військовополоненими глибокодумно кивав, а потім без заперечень підписав джентльменський протокол. О 17 годині 3-й піхотний полк роззброївся і здався. Полковник Зайончковський, не чекаючи повернення парламентарів, втік, переодягнувшись в неформений одяг.

На кінець 22 вересня війська 5-ї армії вийшли на рубіж Ковель - Рожище - Володимир-Волинський - Іваничі. 60-та стрілецька дивізія очищала Сарненський УР від озброєння і боєприпасів. На схід від Ковеля, на станції Поворськ, радянська авіація наздогнала загнаного в пастку «Першого маршала». В результаті бомбардування бронепоїзд отримав пошкодження, зазнав втрат у людях. Вночі на 23 вересня командир наказав вивести з ладу озброєння та розпустив екіпаж, сам із загоном з 50 осіб приєднався до групи Рюкеманна. Пізніше броньований трофей дістався чекістському відомству й після ремонту був включений до складу 10-ї дивізії НКВС під найменуванням бронепоїзд № 77 (цікаво, що до початку 1920 року він уже перебував на озброєнні Червоної Армії, був захоплений поляками і під ім'ям «Стрілець кресовий» встиг повоювати за Річ Посполиту; після нового призову під червоні знамена й недовгої служби з охорони залізниць у Західній Україні знову був підірваний і кинутий екіпажем у липні 1941-го; німці бронепоїзд реанімували, і він став називатися Panzer Zug № 10, під кінець війни «ветеран» трьох армій був остаточно добитий радянськими штурмовиками).