Владимир Бешанов - Червоний бліцкриг

До Львова також послали радянського парламентера, але Лянглеру поки було не до переговорів. 19 вересня група генерала Соснковського зробила останню відчайдушну спробу прорватися до міста. До цього моменту армія «Малопольська» налічувала 7 батальйонів піхоти та 6 артилерійських батарей - усього близько 3000 осіб і 20 гармат. Їм назустріч львівський гарнізон силами п'яти батальйонів організував сильну контратаку. Проте вилазка мети не досягла. Хоча були відбиті два населених пункти й на піку битви польські угрупування розділяло всього півтора кілометра, пробити оборону противника не вдалося. Німці перекинули на допомогу 1-й гірськопіхотній дивізії частини 2-ї гірськопіхотної і 7-ї піхотної дивізій. Атаки генерала Соснковського успіху не мали. Його артилерія швидко витратила залишки боєкомплекту та не змогла у вирішальний момент підтримати піхоту. Лише окремим солдатам і офіцерам вдалося просочитися крізь німецькі бойові порядки до Львова, інші загинули або потрапили в полон. Генерал Соснковський зумів перетнути угорський кордон і далі дістатися до Парижа.

Вранці 20 вересня настало затишшя. Ні німці, ні росіяни, зайняті врегулюванням взаємних претензій, увійти до Львова не намагалися. Але в небі над містом баражували вже червонозоряні літаки. Нарешті, близько полудня німецький військовий аташе в Москві генерал-лейтенант Ернст Кестрінг повідомив Ворошилову про те, що Гітлер віддав особистий наказ «про негайне відведення німецьких військ на 10 кілометрів на захід від Львова і передачу Львова росіянам».

Вночі на 21 вересня німецькі війська почали відхід. Їх позиції займали радянські частини, готуючись до атаки міста, призначеної на 9 годину ранку. 2-му кавалерійському корпусу були підпорядковані 38-а, 10-а танкові бригади і зведений загін 97-ї і 96-ї стрілецьких дивізій.

План штурму зводився до наступного: 14-а дивізія повинна була атакувати місто з півночі й північного сходу, зведений загін 17-го стрілецького корпусу з 38-ю танковою бригадою - зі сходу; 5-а дивізія разом з 10-ю танковою бригадою - з південного сходу, а 3-я дивізія - з півдня й південного заходу. Прикметно, що навіть у бойовому наказі польський гарнізон іменувався якоюсь «фашистською організацією».

Радянські війська зайняли призначені позиції, але вранці польське командування оголосило про готовність вести переговори. Генерал Лянглер похитнувся. Тим більше, що «загальна директива» наказувала з Радами не воювати. Правда, генерал нічого не зробив для виконання другого пункту директиви - прориву в Угорщину, хоча відхід німецьких військ створював для цього реальні передумови.

О 17 годині біля дріжджового заводу на східній околиці міста генерал В. Лянглер, підполковник К. Рижинський, майор Я. Явич, капітан К. Чихірин зустрілися з комбригами П. А. Курочкіном і Н. Д. Яковлєвом, бригадним комісаром К. В. Крайнюковом, полковником Фотченковом, полковим комісаром Макаровом і І.А. Сєровом. В ході переговорів з'ясувалося, що польський гарнізон готовий капітулювати. Повернувшись у місто, Лянглер зібрав нараду командування оборони, на якому оголосив про рішення здати місто Радам. «Генерал їздив до радянського командування, - згадував заступник командира 38-ї піхотної дивізії підполковник Ян Соколовський. - Він виклав ситуацію. Радянські загони оточили Львів. Від Львова до Золочева в полі стоять нескінченні ряди радянських танків. Більшовики прийшли не з миром. Вони діють у змові з Гітлером. Генерал вказав на безнадійність ситуації. Уряд, президент країни і Верховний головнокомандувач перебувають за кордоном. Подальший опір не має сенсу і може закінчитися повним знищенням міста. Переговори вже ведуться». Більшість офіцерів висловилися за закінчення «безцільних» боїв та обговорення прийнятних умов капітуляції.

Вранці 22 вересня генерал Лянглер і полковник Раковський зі складеними напередодні пропозиціями для переговорів прибули до штабу 24-ї танкової бригади у Винники. Об 11 годині було підписано угоду про «передачу міста Львова військам Радянського Союзу». При цьому офіцерам польських військ гарантувалася «особиста свобода й недоторканність їх особистого майна. Виїзд їх на територію інших держав буде регламентуватися цивільною владою в дипломатичному порядку». Усіх їх знайдуть у розстрільних ямах під Старобільськом, крім генерала Лянглера. Він якимось дивом зуміє уникнути арешту, втекти до Румунії, звідти перебратися до Франції, а потім на Британські острови.