Владимир Бешанов - Червоний бліцкриг

Найбільш розсудливі покидали приречене на «звільнення» місто. Так, вранці 21 вересня велика група військових, поліцейських, службовців загальною чисельністю близько тисячі осіб під керівництвом полковника Адамовського на реквізованих машинах, автобусах, возах, велосипедах і пішки, незважаючи на протести жителів, евакуювалася з Гродно в напрямку литовського кордону. Поранених захисників жителі завбачливо переховували у своїх будинках, залишивши в госпіталі тільки постраждалих від обстрілів обивателів і полонених червоноармійців.

Тим часом до міста підійшов радянський 101-й полк 4-ї стрілецької дивізії, який також переправився на правий берег і розвернувся на північ від 119-го полку. О 6 годині полки, посилені чотирма гарматами і двома танками, перейшли в наступ і, незважаючи на контратаки поляків, до 12 години вийшли на лінію залізниці, а до 14 години досягли центру Гродно. Радянські стрілецькі підрозділи були підтримані вогнем і гусеницями підтягненої моторизованої групи 16-го стрілецького корпусу, яка придушила вогневі точки на східній околиці. Проте, потрапивши під фланговий вогонь кулеметів, піхота знову відійшла на околицю, а танки знову змушені були вести вуличні бої поодинці. Так, пляшками з горючою сумішшю поляки спалили разом з екіпажем танк командира взводу молодшого лейтенанта Александрова й механіка-водія Комарова. До вечора бойові машини теж були виведені з міста.

До самих сутінків кипів бій у районі Королівського Замку, казарм 81-го піхотного полку та розташованої поруч з казармами будівлі школи.

«Залишки польської армії, головним чином офіцерські частини й банди фашистських молодчиків, - кипіла обуренням газета «Советская Белоруссия», - безсилі у відкритому бою призупинити нищівний натиск Червоної Армії, закріпилися в Гродно, боягузливо сховавшись за спини мирного населення.

- Стріляйте, товариші, так, щоб кожен снаряд потрапляв у ціль і тільки в ціль, - казав старший політрук тов. Швейкін бійцям, які встановлювали гармати на вогневій позиції. - Ні один снаряд не повинен потрапити в будинки мирних громадян.

Слідом за командою командира батареї капітана Кудрявцева пролунав постріл.

- Взводом вогонь!

Шматки відбитої цегли та бляхи полетіли вниз. Наступні снаряди розривалися всередині фортечної вежі, руйнували окопи перед фортецею. Ні один снаряд не ліг повз ціль. Це була справді снайперська стрілянина. А в цей час стрілецькі батальйони увірвалися в південно-східну частину міста й почали закріплюватися там».

Особливе задоволення радянським «снайперам» доставляла стрілянина по баштах костелів.

Взагалі радянські засоби масової інформації в цей період, та й сорок років опісля, культивували патологічну ненависть до «панів». Польські захисники своєї країни характеризувались не інакше як «бандити» й «пихаті шляхтичі», «сволота» й навіть «підлий ворог, який наважився підняти на нас руку». Зважитись на відсіч рідній всім пригнобленим Червоній Армії могли тільки «фашисти» й недобита «офіцерня». Зате оборона Варшави та бій з німцями в районі Томашова-Любельського, згідно нашої історії, «показали силу й рішучість польського робітничого класу, трудового селянства і патріотично налаштованої інтелігенції битися з ненависним ворогом».

Упертий опір «пихатих шляхтичів» у Гродно миттю видув з голів червоноармійців всі інструкції про «лояльне ставлення» і позолочений образ «воїна-визволителя». На війні як на війні. Ось ще картинка зі спогадів гродненської вчительки: «…танк зупинився просто переді мною. На лобовій броні розп'ята дитина, хлопчик. Кров з його ран стікає цівками по металу. Починаємо з Данкою звільняти прив'язаного шматками ременів хлопця, не усвідомлюючи, що коїться навколо. З танка вискакує чорний танкіст, в руці браунінг - погрожує нам, з сусіднього будинку з піднятими вгору кулаками вибігає молодий єврей, кричить хрипким голосом - у чомусь звинувачує нас і хлопчика. Для мене вони не існують. Бачу тільки очі дитини, повні страху й муки. Я бачу, як звільнений від вузлів він тягнеться до нас з безмежною довірою. Висока Данка одним рухом знімає дитину з танка і кладе на ноші. Я вже перебуваю в головах, і, залишивши занімілими від нашої зухвалості катів, - тікаємо. У хлопчика п'ять кульових поранень (знаю - це польські кулі сікли по ворожих танках) і велика втрата крові, проте він притомний. Його звати Тадеуш Ясинський, йому 13 років, єдиний син Софії Ясинської, службовця, батька немає. Він пішов в бій, кинув пляшку з бензином у танк, але не запалив її… не вмів… Вискочили, били, хотіли застрелити, а потім розіп'яли на лобовій броні».