Владимир Бешанов - Червоний бліцкриг

Прибулі в Новогрудок у наступні дні секретар ЦК КП (б) Білорусії П. К. Пономаренко, командувач кінно-механізованої групи І.В. Болдін, начальник артилерії Червоної Армії H. H. Воронов, маршал С. М. Будьонний - всі спостерігали суцільну радість, сльози радості та подяки «за звільнення від панського гніту й фашистської неволі»: «Дівчата прикрашають квітами бойові машини й коней червоноармійців і командирів. Села рясніють червоними прапорами». Тим не менш ночами, після мітингів з квітами, у «визволителів» летіли ручні гранати та звучала стрілянина, що коштувала життя декільком червоноармійцям і командирам, які займалися «виловлюванням бандитів».

Треба сказати, що більшість населення, особливо «єдинокровні брати», особливо у східних районах Польщі та сільській місцевості, дійсно раділи приходу Червоної Армії. Зіграли свою роль і національні суперечності, і класові, і довіра до радянської пропаганди, і бажання «відібрати й поділити», і страх перед німецькою окупацією. І були мітинги, і квіти, і вітання великому товаришеві Сталіну: «…в день звільнення нас від кривавого панського ярма шлемо тобі, дорогий вождь трудящих усього світу, полум'яні слова подяки за допомогу нам у боротьбі з польським фашизмом». Тільки, хоч убий, не віриться, що цю цидулу справді склали селяни «вьоскі Драздоу».

Активно співпрацювала з новою владою єврейська молодь: «Адже ми в той час уже знали, що євреї в Радянському Союзі займали високі державні посади, що росіяни одружуються на єврейках - це було модним».

Прикметно, що, згідно з численними свідченнями аборигенів, червоноармійці (як і їх бойові скакуни) не справляли враження людей, що добре харчуються та були дещо здивовані наявністю здорового рум'янцю на щоках пригноблених білорусів: «Солдати Червоної Армії добре ставилися до місцевого населення, говорили, що вже назавжди звільнили наш край від поляків, обіцяли, що будемо жити вільно і мирно. У той же час багато запитували, цікавилися «життям під польським гнітом». Були здивовані, тому що очікували побачити гірше… Адже їх переконували, що в Західній Білорусії голод, ми всі злидарюємо, гнемо спини на панів, а їхньому погляду постало щось інше: доглянуті будинки, худоба на подвір'ях, засіяні поля, люди одягнені та взуті».

Зі спогадів жителя Бреста С. Н. Сінкевича, представника російської «пригнобленої» меншини, що закінчив, до речі, російську гімназію: «На Шосейній вулиці з'явилися перші радянські танки. З почуттям найбільшої цікавості й абсолютно приголомшений, я побіг подивитися. Адже це наші, росіяни! На невеликих вантажних машинах типу ГАЗ сиділи солдати в дивних гострих шоломах. Поперек вантажівок були покладені соснові дошки, які служили сидінням для бійців, як тоді називали солдатів. Обличчя в них були сірі, неголені, шинелі й короткі ватяні куртки ніби з чужого плеча, халяви чобіт були зроблені з матеріалу на кшталт брезенту. Я підійшов до однієї з машин і спробував поговорити з солдатами. Однак всі присутні там мовчали й дивилися вбік. Нарешті один з них у форменому кашкеті з зіркою на рукаві заявив, що партія й уряд на прохання місцевого населення прислали Червону Армію, щоб звільнити нас від гніту польських панів і капіталістів. Я був дуже здивований убогим виглядом і якоюсь дивною нетовариськістю моїх одноплемінників… Одного разу до нас у будинок постукав капітан на прізвище Буйневич, проста й досить мила людина, який був дуже вражений, побачивши в нас швейну машину, електричну праску та ін.».

18 вересня корпус Єременка отримав завдання оволодіти Волковиськом, потім містами Гродно й Білосток, проте весь день простояв на місці через брак пального: тили пропали невідомо де, а на підступах до Новогрудка, забитих безперервно прибуваючими зі сходу радянськими військами, утворилася грандіозний затор. Виною тому, за твердженням Воронова, стала безперервна фієста в місті: «Вулиці… були забиті військами. В цьому й була причина стовпотворіння. Тут йшло справжнє народне свято. Місто раділо, народ заповнив вулиці. Регулювальники виявилися безсилі». В результаті було прийняте рішення для захоплення Волковиська об'єднати танкові полки двох дивізій кавалерійського корпусу в одну рухому групу, а третину машин, переливши з них паливо, залишити в Новогрудку чекати бензовозів.

У цей час 6-а Чонгарська Кубано-Терська кавалерійська дивізія другу добу продиралася через Налібокську пущу до Ліди, накопичуючи досвід «подолання лісисто-болотистої місцевості» - маневр був здійснений за наполяганням Єременка, як більш «відповідний задуму операції». Майбутній маршал взагалі любив експериментувати, наприклад, у тридцятиградусні морози помістити дивізію доби на три-чотири в курені з ялинника з метою вироблення в солдатів звички до «суворих умов».