Владимир Бешанов - Червоний бліцкриг

Невдалі дії 15-го танкового корпусу в Білорусі призвели до того, що вже в листопаді 1939 року, за наполяганням Б. М. Шапошникова й начальника Автобронетанкового управління Д. Г. Павлова, було визнано необхідним розформувати ці громіздкі з'єднання (в Червоній Армії було чотири танкові корпуси) та мати в складі бронетанкових військ тільки окремі бригади зі штатною чисельністю 258 танків. У 1940 році, після сенсаційних перемог німецьких танкових груп у Франції, «помилку» вирішили виправити і приступили до створення двадцяти дев'яти механізованих 1000-танкових некерованих монстрів, сумна доля яких тільки підтвердила правильність прогнозів Шапошникова.

У всіх містах і містечках, зайнятих Червоною Армією, на підставі наказу командувача фронту від 19 вересня вводилося Тимчасове управління, до складу якого входили представники РСЧА й місцевого населення. Наказ вимагав, щоб всі установи та підприємства продовжували «нормально працювати», громадяни дотримувалися й охороняли революційний порядок, всіляко сприяли радянським військам і новим органам влади, а також припиняли «ворожі народу дії та виступи представників і агентів поміщицько-капіталістичних кіл колишньої Польської держави». Особам, які порушують порядок, посягають на народне добро, не здали за 24 години зброю, загрожувала «найсуворіша відповідальність». Встановлювалося ходіння радянських грошових знаків нарівні зі злотим за курсом: один рубль дорівнює одному злотому (досить швидко ринок підкоригує обмінний курс, він стане 1 до 12, а радянські функціонери для придбання «закордонного» ширвжитку почнуть збирати злоті).

Тимчасові управління насамперед набирали й озброювали загони Робітничої гвардії, за штатом приблизно 400 осіб у кожному, висловлюючись сучасною мовою, райцентрі (при цьому господарі підприємств зобов'язані були платити їм зарплату), і приступали до революційних перетворень: арештів і нерідко знищення польських офіцерів, поліцейських, лісників, іншого ворожого елементу, брали під охорону мости, вузли зв'язку, залізничні станції, банківські сховища, поміщицькі садиби, боролися зі «спекулянтами» й організовували «червоні обози» з продовольством для міст (як бувало завжди і скрізь, з приходом більшовиків зникали продукти), здійснювали конфіскації нерухомості, а також будь-якої власності, необхідної для функціонування нової влади, наприклад, друкарень. Разом з військами йшли покликані на службу, одягнені у форму, редактори та журналісти з уже задуманими газетами, які починали виходити й поширюватися буквально на третій-четвертий день. Фахівці НКВС полювали на архіви спецслужб, «шпигунів органів іноземної розвідки» й осіб, «які стоять на оперативному обліку». На заводах і фабриках створювалися Робітничі, на селі - Селянські комітети (якщо в комітетах «окопувалися куркульські та буржуазні елементи», їх розпускали й «обирали» заново): «Таким чином, Тимчасові управління та Робітнича гвардія виконували функції диктатури пролетаріату. Вони придушували опір експлуататорів, здійснювали соціалістичні перетворення в економіці, здійснювали революційний вплив на робітників і селян».

6-й козачий корпус (за складом - 4-а, 6-а, 11-а кавдивізії - це легендарна Перша Кінна, і командир корпусу А.І. Єременко - з «будьонівців»), «незважаючи на важкі умови місцевості й безцільний опір окремих польських частин», під кінець 17 вересня форсував річку Ушу. Відсутність серйозної протидії з боку противника дозволяла пришвидшити просування, чому, однак, не сприяло хронічне відставання тилів. Однак Єременко, повний рішучості з випередженням графіка «звільнити» центр Новогрудського воєводства й «батьківщину великого польського поета Адама Міцкевича», наказав організувати рухому групу в складі 31-го танкового полку 11-ї кавалерійської дивізії, мотострілецького батальйону й зенітно-кулеметного ескадрону. Під проводом командира корпусу група, здійснивши від кордону в цілому 100-кілометровий марш, до 20 години зайняла Новогрудок.

Населення міста, налякане «вигадками польських націоналістів», поховалося по домівках. Однак, побачивши, які чудові хлопці ці «червоні», повалило на вулицю. «Коли обережні жителі переконалися, що наші танки й кулемети не стріляють по домівках, а наші солдати привітно посміхаються, - писав Андрій Іванович, - незважаючи на пізню годину, виникла імпровізована демонстрація. З'явились і квіти, які жінки та дівчата підносили нашим воїнам. Спочатку рідко, а далі все частіше стали лунати вітальні вигуки. Ми проходили містом, а з усіх боків польською, білоруською та російською мовами лунало: «Хай живе Червона Армія!», «Хай живе Радянський Союз!» Здравиці на честь товариша Сталіна якщо і звучали, то Єременко про них не згадав: до моменту виходу мемуарів «культ» покійного вождя вже «розвінчали», а тіло винесли з мавзолею.