Владимир Бешанов - Червоний бліцкриг

І справді, негаразд щось було в польському «королівстві».

Після полудня 19 вересня стало відомо, що радянські танки знаходяться недалеко від Гродно. Правда, атаку очікували зі сходу, з боку Вільно й Ліди, але росіяни, застосувавши військову «хитрість», підступили до міста з півдня. Що було тільки на руку оборонній стороні, оскільки нападникам належало форсувати Німан і висаджуватися на крутий правий берег.

З'єднання 15-го танкового корпусу висувалися до цілі хвилями, в міру заправки пальним. Першими вранці 20 вересня до Гродно вийшли 50 «бетушок» 27-ї танкової бригади. Танкісти з ходу атакували противника і, прорвавши слабку оборону на південних передмістях, вийшли до Німану. Кільком бойовим машинам під командуванням майора Ф.І. Квітко вдалося по мосту прорватися в самий центр, до площі Свободи. «Червоні прапорці тріпотіли над ними, - згадував очевидець. - На головному танку був букет квітів - десь його вітали квітами, але тільки не в Гродно».

Прокинувшись від заціпеніння, викликаного раптовою появою прямо під вікнами радянських бойових машин, народ повалив на вулиці, але знову ж таки не для участі в святковому мітингу. Танки, які не мали підтримки піхоти, з усіх боків зазнали нападу солдатів, поліцейських та молоді, котрі використовували малокаліберні гармати, які можна було порахувати на пальцях, і пляшкові «гранати», які були чи не в кожного гімназиста. Незважаючи на безперервний вогонь з усіх вогневих точок, танки спалахували один за іншим. Командирський БТ вибухнув разом з екіпажем.

«Ми кидали гранати і стріляли з рушниць, щоб відвернути вогонь на себе, - згадував учасник бою сержант Алоїзій Таудул. - Пілот(з наземних служб 5-го авіаполку), скориставшись моментом, підбігли до танка. Сержант з пляшкою бензину піднявся на башту, яка весь час нервово оберталася. На заклик: «Вилазь, товаришу, не бійся, а то спалю», - відповіді не було, а башта знову повернулася - і вистрілила. Сержант відкрив пляшку, полив бензином щілини і дах вежі, зіскочив, запалив сірник і кинув на танк. Спалахнуло полум'я, вежа перестала обертатися, але вибуху боєприпасів, якого ми всі чекали, не було… Пізніше я бачив трупи трьох радянських танкістів, які лежали поряд з танком, знищеним пілотом. До цього часу не можу зрозуміти, чому вони не були обгорілими. Ймовірно, вони задихнулися від нестачі кисню».

В результаті шість бойових машин були спалені, інші відійшли назад за Німан, члени екіпажів частково загинули, частково потрапили в полон. Серед останніх гродненці впізнали земляків, які втекли в Радянський Союз ще до початку війни. Колишній поліцейський розповідав: «Ми вибігли на ріг вулиць Наполеона і Гувера, де палав другий танк. Там побачили таку сцену: на землі лежав один убитий більшовик, а інший - поранений. Якийсь цивільний замахнувся карабіном і хотів добити пораненого прикладом, але постовий Москалюк завадив йому, чим викликав невдоволення натовпу, що зібрався. Тим часом поранений кричав: «Не вбивайте, я прийшов вас звільнити», - що ще більше розлютило натовп. При вбитому Москалюк виявив водійське посвідчення, в якому ми прочитали: «Технік другого рангу Олександрович (імені не пам'ятаю), місце народження м. Гродно». З'ясувалося, що поліції добре відома ця єврейська сім'я, а саме цей переслідувався за комуністичну діяльність і втік до Росії, а тепер, добре знаючи місто, приїхав, щоб нас «звільнити».

За польськими даними, ще 12 радянських танків вдалося підбити в районі моста через річку, куди були перекинуті зенітні «бофорси» на механізованій тязі. Солдати й добровольці зайняли окопи на правому березі й вели вогонь з кулеметів. Перестрілка на лінії Німану тривала весь день. Жінки і школярі надавали допомогу пораненим, приносили бійцям їжу й боєприпаси.

Увечері 20 вересня за підтримки наспілого 119-го стрілецького полку 13-ї стрілецької дивізії, 27-а танкова бригада займалася зачищуванням південної частини Гродно, а підтягнута артилерія приступила до обстрілу заніманської частини міста.

Вночі група молодшого лейтенанта Шайхуддінова за допомогою місцевих провідників на човнах переправилася на правий берег річки за два кілометри на схід від міста, але її просування було зупинене вогнем кулеметних точок, обладнаних в районі цвинтаря. В ході нічного бою 119-му полку вдалося закріпитися на правому березі та вийти на підступи до східних околиць. Поляки, в свою чергу, здійснювали вилазки на радянські позиції.

На станцію Гродно з настанням темряви прибули два ешелони з евакуйованими польськими військами. Частина з них влилася в ряди захисників міста, наприклад, загін з двох батальйонів запасного центру 19-ї піхотної дивізії під командуванням полковника Блюмського. Своїм ходом добралися до цілі та вирішили затриматися 101-й і 102-й уланські полки резервної кавалерійської бригади на чолі з генералом Пшезьджецьким, який взяв на себе керівництво обороною. «Гродно немов вимерло, - згадував командир ескадрону уланів підпоручик Януш Вільхорський, - ворота зачинені й замкнені на засуви, вікна закриті віконницями. На вулицях зустріли тільки раз поліцейський патруль. То в одному, то в іншому місці стояли корпуси спалених радянських танків. У пам'яті залишився зруйнований артилерійськими снарядами кінематограф, з виваленим на вулицю апаратом і обгорілими стрічками фільму, які валяються на проїжджій частині, на розбитій стіні безглуздо виглядали фрагменти барвистих плакатів з американськими кінозірками».