Владимир Бешанов - Червоний бліцкриг

14 вересня Головна квартира розмістилася в Коломиї, президент - в містечку Залуччя під Снятином, Міністерство закордонних справ - у Кутах, інші урядові установи - в Косові. Знову ж таки - не у Львові, до якого можна було дістатися без особливих зусиль і ризику, за винятком одного - довелося б пожертвувати шансом евакуації до Румунії. Залишивши Луцьк, польський уряд остаточно втратив зв'язок зі своїми представництвами за кордоном, а верховне командування - будь-який вплив на хід кампанії.

Припинення французького наступу в Саарі й завершення прихованої мобілізації в СРСР призвели до того, що увечері 14 вересня Молотов заявив Шуленбургу, що «Червона Армія досягла стану готовності швидше, ніж це очікувалося (Зовсім по Жванецькому: «Раніше ми хронічно відставали, тепер - хронічно випереджаємо»). Радянські дії тому можуть початися раніше вказаного ним під час останньої розмови терміну. Враховуючи політичну мотивацію радянської акції, було б украй важливо не починати діяти до того, як впаде адміністративний центр Польщі - Варшава». Тому Молотов настійно просив повідомити, коли можна чекати її падіння.

14 вересня газета «Правда» опублікувала підготовлену членом Політбюро A.О. Ждановом статтю, в якій стверджувалося, що Польща зазнала повного військового розгрому, польська держава «розсипається», а польська армія не надала «скільки-небудь серйозного опору німецькому наступу».

Тим часом не припинялися запеклі бої в районі військово-морської бази Ґдиня і на півострові Гель. На весь світ гриміла битва на Бзурі, яку навіть нацистська «Фелькішер Беобахтер» назвала «найбільш запеклою в історії». Трималися Брестська фортеця, Львів, Модлін і героїчна Варшава. Оборона обложеної столиці прийняла всенародний характер, стала справою національної честі; видатну роль, як доводили післявоєнні автори історії з Інституту марксизму-ленінізму, зіграли комуністи, що билися на найважчих ділянках: «Вони показували приклад беззавітного служіння народу, мужності й самовідданості в боротьбі. У тих районах, де обороною керували (?) комуністи й ліві соціалісти, захисники трималися найбільш стійко». Прибулий особисто під стіни міста Гітлер зажадав піддати Варшаву нещадному бомбардуванню й артилерійському обстрілу та звелів узяти її не пізніше 30 вересня, чим, до речі, здивував генерала Манштайна:

«Те, що політичне керівництво вимагає від генералів досягнення перемоги, це зрозуміло. Але те, що воно встановлює й термін, коли перемога повинна бути одержана, це, безумовно, щось незвичайне». Нам залишається тільки дивуватися подиву німецького полководця.

Змалювавши катастрофічне становище на всіх фронтах, Андрій Олександрович відшукав «корінь слабкості» Польської держави і назвав головну причину її військової поразки - пригнічення поляками української та білоруської національних меншин, які «є об'єктами найгрубішої, безсоромної експлуатації з боку польських поміщиків», а тому не можуть «бути оплотом державного режиму».

Йозеф Ґебельс, імперський міністр пропаганди, прочитав твір колеги зі щирим задоволенням, наказав зробити переклади різними мовами та поширити по всьому світу.

Стаття стала програмним документом радянської пропаганди з обґрунтування дій СРСР щодо Польщі, її ідеї були покладені в основу політроботи в Червоній Армії, як і ідея соціальних рухів у Польщі.

Того ж дня радянські війська отримали довгоочікуваний наказ про наступ з відповідними змінами в термінах виконання завдань, а Військовим радам ЛBO, КалВО, КОВО, БОВО і начальникам Ленінградського, Білоруського і Київського прикордонних округів НКВС була відправлена спільна директива наркомів оборони і внутрішніх справ про порядок взаємодії прикордонних військ і Червоної Армії. Відповідно до неї «з моменту виступу польових військ з районів зосередження з метою переходу державного кордону для дій на території противника» і до переходу військами «державного кордону на глибину, рівну розташуванню військового тилу (30-0 км)» прикордонні війська, «залишаючись на своїх місцях, переходять в оперативне підпорядкування Військовим радам відповідних фронтів і армій» до їхнього особливого розпорядження.

Рано вранці 15 вересня Військова рада Білоруського фронту видала бойовий наказ № 01, з якого випливало, що «білоруський, український і польський народи спливають кров'ю у війні, затіяній керівною поміщицько-капіталістичною клікою Польщі з Німеччиною. Робітники й селяни Білорусії, України та Польщі повстали на боротьбу зі своїми одвічними ворогами поміщиками й капіталістами. Головним силам польської армії німецькими військами нанесена тяжка поразка. Армії Білоруського фронту зі світанком 17 вересня 1939 року переходять у наступ із завданням - сприяти повсталим робітникам і селянам Білорусії та Польщі в поваленні ярма поміщиків і капіталістів та не допустити захоплення території Західної Білорусії Німеччиною. Найближче завдання фронту - знищити й полонитизбройні сили Польщі, що діють на схід від литовського кордону та лінії Гродно - Кобрин». Конкретні завдання військам збігалися з наказом наркома оборони від 14 вересня.