Владимир Бешанов - Червоний бліцкриг

А союзники дійсно підкачали. До речі, Гітлер був у них цілком упевнений, коли сказав: «Якщо вони оголосили нам війну, то це для того, щоб зберегти своє обличчя, до того ж це ще не означає, що вони будуть воювати… За союзника не вмирають!» Як і пророкував фюрер, на Західному фронті нічого не змінювалося: німці дисципліновано не лізли на рожен, французьким солдатам просто про всяк випадок не видавали бойових патронів, та вони й самі не виявляли бажання «вмирати за Данциґ». Супротивники ходили один до одного в гості, обмінювалися випивкою і пригощалися сигаретами. Генерал Ґамелен, який запевняв Ридз-Сміґли в своїй прихильності, вже 5 вересня утвердився в думці, що в Польщі шансів немає, і даний сумний факт «є черговим приводом для збереження наших сил». 7 вересня польський військовий аташе у Франції констатував: «На заході ніякої війни фактично немає. Ні французи, ні німці одне в одного не стріляють. Точно так само немає до цього часу ніяких дій авіації. Моя оцінка: французи не проводять ні подальшої мобілізації, ні подальших дій і чекають результатів битв в Польщі». І треба сказати, «результати» не радували. Аналогічно поводилися англійці, чиї ВПС відбомбилися по території Німеччини 18 мільйонами пацифістських листівок, що закликали «до моральності німців».

9 вересня дев'ять французьких дивізій на фронті 32 кілометри на схід від Саарбрюккена без єдиного пострілу проникли в передпілля лінії Зіґфріда і просунулися на ворожу територію на глибину 3-8 кілометрів. Німецькі частини, яким було наказано ухилятися від бою, відступили на основні позиції. Зробивши цей героїчний прорив і, як сурмили газети, поставивши перед Гітлером «найтяжчу стратегічну дилему», французи 12 вересня припинили наступ «зважаючи на швидкий розвиток подій у Польщі», а ще через тиждень почали організований відхід на вихідні позиції. Весь цей час генерал Ґамелен годував польське керівництво байками про небувалі за масштабами бої, які веде французька армія: «Більше половини наших активних дивізій Північно-Східного фронту ведуть бої. Після переходу нами кордону німці вчинили сильний опір. Тим не менше ми просунулися вперед. Але ми загрузли в позиційній війні, маючи проти себе підготованого до оборони противника… З самого початку кинуті військово-повітряні сили для участі в позиційних операціях. Ми вважаємо, що маємо проти себе значну частину німецької авіації. Тому я раніше терміну виконав свою обіцянку розпочати наступ потужними силами на п'ятнадцятий день після оголошення французької мобілізації».

Рішення списати з рахунків Польщу, яка явно програє війну, було прийнято на першому ж засіданні верховної ради союзників в Абвіллі, хоча генерал Ґамелен продовжував твердити польським представникам про непохитну рішучість Франції та Англії надати всю можливу допомогу. Як зазначив французький історик Ж. Мордаль: «Рішення, прийняте в Абвіллі 12 вересня 1939 року верховною радою союзників, було не тільки відмовою від даного слова, це була справжня капітуляція без бою». «Не підлягає сумніву, - стверджував Манштайн, - що події могли розвиватися зовсім інакше, якби західні держави почали наступ на заході як можна раніше. Правда, польське командування повинно було врахувати цей факт і, проявивши трохи більше здорового глузду, не розтрачувати з самого початку свої сили, прагнучи утримати те, що не можна було втримати. Воно повинно було, навпаки, з самого початку кампанії зосереджувати свої сили на вирішальних ділянках, систематично переслідувати мету виграти час, втягнути німців у справжню війну на два фронти».

Всі німецькі генерали одностайні в думці, що, якби союзники у вересні 1939 року, не розгойдуючись і не вигадуючи, перейшли до активних бойових дій і зробили великий наступ, поразка Німеччини, причому досить швидка, стала б неминучою.

Проте французи, які розгорнули армію чисельністю в 5 мільйонів осіб, були налаштовані на довгу, вдумливу війну на виснаження противника. А загалом, Ридз-Сміґли і Ґамелен вартували один одного. Останнього в травні 1940 року заарештують, а потім віддадуть під суд за розвал французької армії.

Вночі на 14 вересня в Млинів прийшла звістка, що передові німецькі підрозділи переправилися через Буг під Грубешовом, а рано вранці Бек отримав від прем'єр-міністра Феліціяна Славой-Складковського звістку, що президент, уряд і Верховне командування в спішному порядку переїжджають в район Коломия, Косів, Кути, ближче до румунського кордону. Ще цікавіше, що до Бека з'явився представник Головного штабу й повідомив, що «полководці» уже зірвалися з місця й чекають того ж від Міністерства закордонних справ. «Напевно, у військовій історії це був перший випадок відступу верховного командування у віддалений від фронту район, перш ніж це встигла зробити цивільна влада», - іронізує польський історик. Цей факт підтверджує щоденник прем'єр-міністра, який записав, що о 4 годині ранку до нього в луцький готель «Полонія» прибув генерал Малиновський і доставив усний «наказ про евакуацію». Характерно, що Складковському навіть в голову не прийшло поцікавитися, а хто, власне, і на якій підставі віддає накази прем'єр-міністру країни. Маршал Ридз сприймав Складковського, що мав лише генеральське звання, як фігуру нижчу. Ніяких питань не задавав і формально відповідальний за долю держави президент Мосціцький («Був старою людиною, але тим більше повинен був подумати про те, з якою репутацією зійде він з політичної сцени та яку пам'ять залишить про себе в історії Польщі»), як і всі члени уряду, що перетворилися в отару баранів на поводу у розпорядника Ридз-Сміґли.