Владимир Бешанов - Червоний бліцкриг

Статтею другою цього документа будь-яка держава визнавалося нападником, якщо вона «першою здійснить одну з таких дій»:

«1. Оголошення війни іншій Державі.

2. Вторгнення своїх збройних сил, хоча б без оголошення війни, на територію іншої Держави;

3. Напад своїми сухопутними, морськими або повітряними силами, хоча б без оголошення війни, на територію, на судна або на повітряні судна іншої Держави;

4. Морську блокаду берегів або портів іншої Держави;

5. Підтримку, надану збройним бандам, які, будучи утвореними на його території, вторгнуться на територію іншої Держави, або відмову, незважаючи на вимогу Держави, що піддалося вторгненню, прийняти на своїй власній території всі залежні від неї заходи для позбавлення названих банд будь-якої допомоги чи заступництва».

Між іншим, в урядів Великобританії та Франції ідеалістична конвенція схвалення не отримала. Ясна річ - «імперіалістичні хижаки», палії війни.

Тепер Сталін і Молотов, плануючи зробити «одну з таких дій», ламали голову над ребусом, як агресію зробити, але агресорами не виглядати. І придумали: «пристойності» втручанню в німецько-польську війну повинні були надати ідеї забезпечення державних інтересів СРСР та захисту українського й білоруського народів в умовах розпаду Польщі. Це був чисто пропагандистський трюк, оскільки до цього «страждання» білоруських і українських «братів» більшовиків ніколи не цікавили, а з точки зору міжнародного права і третьої статті все тієї ж лобіюваної Кремлем конвенції:

«Ніяке міркування політичного, військового, економічного чи іншого порядку не може служити вибаченням або виправданням агресії, передбаченої у статті II».)

Шуленбург пообіцяв зробити запит щодо можливості перемир'я і сказав, що дії Червоної Армії в даній ситуації дуже важливі. Природно, питання про перемир'я з поляками не ставилося, про що Рібентроп і повідомив у Москву.

11 вересня на базі БОВО і КОВО були сформовані й розгорнуті польові управління округів, пізніше перейменовані в управління Білоруського та Українського фронтів. Командували фронтами: командарм 2-го рангу М. П. Ковальов, який зробив стрімку кар'єру на хвилі репресій (шлях колишнього штабс-капітана з посади коменданта Забайкальського укріпленого району до командувача округу зайняв п'ятнадцять місяців) і продублений першокінник командарм 1-го рангу С. К. Тимошенко. З 18 години 12 вересня на залізницях європейської частини країни був введений в дію військовий графік. Скорочувалися цивільні перевезення, залізниці отримали 500 тисяч тон мобілізаційного запасу вугілля, на ряд залізниць були призначені уповноважені РНК з вивантаження вантажів.

Німецьке командування поки що не мало точних даних про те, чи наступить радянське втручання, і продовжувало діяти за власними планами. 12 вересня в ОКВ розглядалися варіанти остаточного вирішення польської проблеми. Варіант III передбачав, серед іншого, передачу Литві району Вільно і створення незалежної держави на території Галичини та Польської України. Начальник абверу адмірал Канаріс отримав вказівку підготувати заколоти націоналістів в українських районах, «провокуючи повсталих на знищення євреїв і поляків».

Військові приготування СРСР приховати було неможливо. Тим не менш у польського керівництва вони ніякої тривоги не викликали. Ні в кого не виникла думка продумати й підготувати можливі політичні та військові кроки на випадок вторгнення зі сходу Червоної Армії. Відомості, які надходили 1-5 вересня, сприймалися як закономірна і зрозуміла реакція на початок війни в Європі. Не насторожили ні повідомлення ТАРС від 7 вересня про початок часткової мобілізації РСЧА «в інтересах подальшого зміцнення оборони країни», ні розгортання в радянській пресі антипольської кампанії, ні порушення кордону червонозоряними літаками-розвідниками, ні донесення з Москви.

Так, польський військовий аташе генерал Стефан Бжештшинський згадує про подію, що сталася під час відвідування іноземними дипломатами масового мітингу в парку Горького, присвяченого подіям у Польщі: «Промова була неприязною стосовно до поляків, і збори сприймали її досить холодно. До того часу, поки під кінець оратор підвищеним голосом не прокричав: «Що ж ми, радянський народ і уряд, повинні, склавши руки, дивитися, як з вини панської Польщі страждають наші брати білоруси та українці?» Настрій натовпу різко змінився. Правда, оратор не дав відповіді на поставлене запитання, однак збори зрозуміли його по-своєму, тобто що радянські війська підуть на допомогу Польщі! Всі кричали: «В похід, в похід проти клятих німців!» Коли ми йшли до машин, британський аташе поцікавився моєю думкою про останнє запитання оратора. Я відповів не замислюючись: «Цариця Катерина послала колись свої війська проти поляків під приводом захисту інсургентів, а тепер Сталін направить свої під приводом захисту братів». Повернувшись в посольство, я поінформував Ґжибовського про промову в парку Горького, звернувши особливу увагу на риторичне запитання оратора, на яке він не дав відповіді, але з якого ми повинні собі усвідомити: Ради вдарять на Польщу в зручну для них хвилину». Посол не відмахнувся від цієї новини, а сповістив радіограмою Бека й Ридз-Сміґли. А ось про що думали мандрівний маршал і міністр закордонних справ - ця таємниця є великою.