Владимир Бешанов - Червоний бліцкриг

- Якщо я правильно вас зрозумів, ви, генерал, хочете порушити угоду вашого командування з командуванням німецьких військ? - єхидно запитав мене Ґудеріан. «Бач, куди гне, гад!» - подумав я, але, ввічливо посміхаючись, відповів:

- Ні, угода, укладена моїм командуванням, для мене непорушний закон. Порушувати його я не збираюсь. Уклавши угоду, моє й ваше командування не мало на увазі влаштовувати такий парад, в якому одна частина військ буде дефілювати після тривалого відпочинку, а інша - після тривалого походу.

- Пункт про паради записаний в угоді, і його потрібно виконувати, - наполягав Ґудеріан.

- Цей пункт угоди ми з Вами повинні виконати так, - у категоричній формі запропонував я, - о 16 годині частини вашого корпусу в похідній колоні, зі штандартами попереду, залишають місто, мої частини, також в похідній колоні, вступають у місто, зупиняються на вулицях, де проходять німецькі полки, і своїми знаменами вітають прохід частин. Оркестри виконують військові марші.

Ґудеріан довго й багатослівно заперечував, наполягаючи на параді з шикуванням військ на площі. Бачачи, що я непохитний, він нарешті погодився із запропонованим мною варіантом, обумовивши, однак, що він разом зі мною буде стояти на трибуні й вітати прохід частин.

Отже, домовившись про парад, я збирався вже розпрощатися, але Ґудеріан попросив мене поснідати з ним. Зізнатися, мені дуже не хотілося затягувати цей візит, але, знову боячись зробити дипломатичну нетактовність, я погодився. Перейшли в іншу кімнату.

Церемонія сніданку була гранично проста. Група німецьких офіцерів, що супроводжувала нас, досить безцеремонно взялася за спиртне й закуску. Ґудеріан налив мені й собі по чарці горілки, перший тост проголосив за Червону Армію. Потім Ґудеріан підняв келих за моє здоров'я. Я відповідав тостом на тост. З'явився солдат зі срібним барильцем, в якому стояли пляшки замороженого шампанського. Ґудеріан попросив сусіднього молодого офіцера відкрити пляшку. Вдоволений увагою генерала, білявий німчик весь засяяв від задоволення і з великим знанням справи приступив до настільки «відповідальної» операції. Постріл злетілого в стелю корка покрився гучними оплесками присутніх і генерала Ґудеріана. Зігнувшись у напівпоклоні, молодий офіцер почав було наливати шампанське в келих Ґудеріана, але генерал відібрав у нього пляшку і сам налив вино насамперед у мій келих, а потім у свій. Офіцери подбали про себе самі. Ґудеріан урочисто підвівся і промовив довгий тост за процвітання Росії.

Посидівши кілька хвилин, я став дякувати за гостинність, маючи намір закінчити наше й без того тривале побачення. Але мене зупинив Ґудеріан і запропонував горнятко чорної кави.

- Дуже корисна, - сказав він, - для збудження серцевої діяльності.

Я відповів йому, що моє серце потрібно не збуджувати, а гальмувати, але горнятко кави випити погодився. Перейшли в наступну кімнату. Це була, очевидно, вітальня з безліччю м'яких диванів, крісел і столиків. За одним з них ми й розташувалися. Ґудеріан запропонував «по-домашньому відпочити». Під час люб'язних розмов за кавою мене невідступно переслідувала думка: «Чому цей старий лис намагається затягнути зустріч? Що він хоче з цього добути?» Ґудеріан докладно став розповідати про дії німецьких військ, особливо танкістів, при розгромі польських частин під Брестом, про великі втрати німецьких військ у цій операції, про величезні трофеї, які незламна німецька армія «з особливої поваги до Червоної Армії залишає в місті». До кімнати увійшли кілька генералів і вітали Ґудеріана. Я дивився на них і думав: «Ну, Кривошеїн, бував ти в різних компаніях, але в такій, «дружній» - ніколи!»

«Чому все-таки Ґудеріан тягне волинку?» - Знову промайнуло у мене в голові.

І раптом, як блискавка, сяйнула думка: «Поки ми тут розводимо тари-бари, настане вечір. У темряві складно займати пости, в тому числі й біля військових складів, важко організувати патрулювання в місті, кримінальники почнуть грабежі, населення скаже: «Поки в місті перебували німці, все було тихо й мирно; прийшли червоні, почалися грабежі».

«Ох ти, старий хитруне! Ось на чому хочеш зловити? Не вийде!» - подумав я й вирішив фінішувати. З ненавистю подивився я на своє горнятко чорної кави, потім відразу одним ковтком випив, рішуче встав і став прощатися.

Ґудеріан намагався затримати мене, почав нову версію про доблесті танкістів, але я вибачився, сказавши, що дослухаю його в Берліні.

- Зрозумійте, дорогий генерале, - з посмішкою пояснив я, - адже мені потрібно підготуватися до параду.