Владимир Бешанов - Червоний бліцкриг

Викликавши комбатів, оголосив їм про рішення невідступно переслідувати противника. Командиру першого батальйону І.Д. Черняховському було наказано перекачати пальне з танків інших батальйонів у свої баки і через 30 хвилин виступити для зайняття Барановичів. Ми з'явилися в Барановичах абсолютно несподівано. Польські частини ще рухалися до укріплених точок або вивантажувалися з залізничних вагонів. Особливого опору ці частини не чинили, а ті, які намагалися чинити опір, були швидко розгромлені. В Барановичах ми взяли в полон до 2 тисяч осіб і направили їх у штаб нашої армії, якою командував Василь Іванович Чуйков. Командарм похвалив бригаду за ініціативу, наказав розвинути успіх у напрямку на Пружани. Тут бригада зупинилася на нетривалий техогляд і заправку машин.

Розвідка, вислана вперед під командуванням Володимира Юліановича Боровицького, секретаря партійної комісії бригади, незабаром повернулася з десятком солдатів і офіцерів німецького моторизованого корпусу генерала Ґудеріана, який встиг зайняти місто Брест.

Не маючи точних вказівок, як поводитися з німцями, я попросив начальника штабу зв'язатися з командармом, а сам з комісаром зайнявся з ними розмовою, яка ні до чого б не зобов'язувала. Розмова проходила в ленінському наметі, де на створених портативних стендах, поряд з показниками бойової підготовки і зростання промислової могутності країни, висіли плакати, що закликають до знищення фашизму. У багатьох німців були фотоапарати. Озирнувшись, вони попросили дозволу сфотографувати намет і присутніх у ньому. Один з них зняв на тлі антифашистського плаката нас із комісаром у групі німецьких офіцерів.

- Ну, Олексію Степановичу, - казав я пізніше комісару, - і потрапили ж ми з тобою в компанію! Як би нам не всипали за це.

- І не кажи, товаришу Кривошеїн, я й сам так думаю, - погодився зі мною комісар.

Нагодувавши німців наваристим російським борщем і шашликом по-карськи (все це гості уплітали з завидною старанністю), ми відправили їх додому, наказавши передати «гарячий привіт» генералу Ґудеріану. Я не припускав тоді, що незабаром сам буду мати з ним розмову.

До вечора був отриманий наказ: зайняти місто Брест. Зібравши командирів батальйонів, я пояснив, що нічним маршем нам доведеться пройти сто двадцять кілометрів і що в Бресті знаходиться моторизований корпус Ґудеріана, частини якого, ймовірно, зайняли й підступи до міста зі сходу по Варшавському шосе.

Треба думати, що німці не дозволять нам безперешкодно увійти в місто. Тому нам треба, пройшовши частину маршруту по шосе, згорнути на путівець і підійти до Бреста з півночі.

Через півгодини бригада рушила на захід. Вранці за декілька кілометрів від Бреста зробили привал. Розвідка донесла, що з півночі місто зовсім не охороняється. До одинадцятої години головні танки бригади підійшли до шосе Москва - Варшава з півночі. Злазячи з танка, я побачив, що якась німецька частина займає оборону фронтом на схід. Не встиг я стати на землю, як переді мною виросла постать німецького лейтенанта. Він нервово запитав німецькою мовою: «Що це за частина і куди рухається?» Я відповів йому, що якщо він хоче говорити зі мною, то нехай розмовляє російською. Лейтенант викликав до себе солдата-чеха й наказав отримати від мене відповідь на своє питання. Солдат гучно клацнув каблуками, переклав питання лейтенанта чеською. Я відповів йому, що бригадний генерал з ескортом танків рухається в Брест.

Після того як чех переклав мою відповідь, лейтенант, нервово жестикулюючи, сказав:

- У Брест їхати заборонено.

- Лейтенант не вміє поводитись у розмові з генералом, - сказав я. - Якщо він дозволить собі грубити мені й далі, то я арештую його і на танку відправлю до генерала Ґудеріана.

Мої слова привели лейтенанта до тями. Він старанно заклацав каблуками, вибачився, попросив зачекати хвилин десять, поки він доповість командирові полку.

- Добре, десять хвилин я тут затримаюсь, - відповів я і пішов вздовж колони.

Не встиг я обійти і двох батальйонів, як прибіг офіцер і доповів про прибуття коменданта міста. Я повернувся до свого танка, що стояв на чолі колони. Ще здалеку побачив групу німецьких офіцерів, що приїхали з комендантом. Вони стояли біля легкової машини військового типу.

Від групи офіцерів відокремився майор і, чітко карбуючи крок, пішов мені назустріч. Обличчя цього майора вразило мене своєю пихою. В кількох місцях воно було пошматоване шрамами. Холодні, сірі витрішкуваті очі дивилися поверх співрозмовника, нічого не висловлюючи. Не доходячи трьох кроків, майор зупинився, виголосив німецькою мовою промову про те, що він невимовно радий в моїй особі вітати славну Червону Армію й особисто мене, генерала цієї армії. Товстий полковник (напевно, один з білогвардійців), що стояв поруч з ним, переклав промову майора на російську мову.