Владимир Бешанов - Червоний бліцкриг

Для того, щоб вирішити проблему кардинально, Рада міністрів СРСР прийняла постанову, згідно з якою з території Литви, Латвії й Естонії належало вислати куркулів разом з родинами, родини підпільників-націоналістів, засуджених і амністованих «бандитів», їх родини, а також родини, що надавали допомогу «бандитам». Геноцид на державному рівні планувалося провести як особливо таємну операцію під кодовою назвою «Прибій».

Наказ про початок акції віддав 12 березня 1949 року міністр внутрішніх справ СРСР Круглов. До Риги для керівництва операцією прибув заступник міністра оборони генерал-лейтенант Огольцов. У Таллінні справу взяв під контроль інший заступник міністра - генерал-лейтенант Блінов. У всі повіти були спрямовані спецуповноважені МДБ. До кордонів непокірної Балтії стягувались елітні формування внутрішніх військ, у тому числі підрозділи мотострілецької дивізії імені Дзержинського, роздавалася зброя партійному й радянському активу. Депортаційна армія налічувала понад 76 тисяч осіб.

Операція пройшла блискуче: до кінця березня з Естонії на вічне поселення було вислано 20 702, з Латвії - 47 322, з Литви - 29 180 осіб. Усього понад 92 тисячі, в основному жінок, дітей і старих. Чоловіки під гаслом: «Якщо помирати, то краще вдома», продовжували йти в ліси й відстрілювали парторгів, уповноважених, бійців винищувальних і каральних загонів, членів їх родин. Взаємна різанина тривала до 1952 року.

Знову доводилося втихомирювати, заарештовувати; депортувати, перевиховувати, розмивати національний склад масовим напливом істинно «радянських людей», щедро сіючи «зуби дракона», культивуючи ненависть до всього російського. Уже на початку 80-х на лекціях з «наукового комунізму» повідомлялося, що естонці - вимираюча нація, яка складає близько 40% населення Естонії. Правда, подавалося це як ілюстрація марксистської тези: чим культурніша нація та вищий її матеріальний добробут, тим гірше вона розмножується.

Населення західних областей СРСР не встигли вислати, асимілювати, знищити до кінця. Як і приручити. У радянському лексиконі міцно закріпилися поняття «западенці» і «прибалти» - люди, які не люблять Радянську владу і «старшого російського брата». Зрештою, без Великого Пахана зігнив огороджувальний паркан соціалістичної зони, проржавів колючий дріт, вертухаям набридло стирчати на вишках і захотілося на Канари. Народи Імперії і Соціалістичної табору якось відразу втратили інтерес до будівництва комунізму та розійшлися по національних квартирах.

Сьогодні в містах Західної України всі колишні вулиці Леніна або Радянські носять ім'я Степана Бандери. Молдавани викинули кирилицю й користуються латинським алфавітом. У Прибалтиці вшановують зовсім інших ветеранів, ніж у Москві. Причому перші вимагають за своє визволення компенсації, а другі - вічної вдячності.

Уродженцю глухого поліського села П. Д. Гаврилюку, який двадцять років животів під «польським гнітом» і з радістю зустрічав Червону Армію - ні, не квітами, підносив червоноармійцям бульбу та яблука, - на схилі життя допитливі студенти істфаку поставили запитання: «Як змінилося ваше ставлення, до Радянської влади за період 1939 -1941 років?»

Павло Данилович відповів по-селянськи просто: «Ми перестали її любити. Вона не виправдала наших сподівань».

З рукопису спогадів Героя Радянського Союзу

генерал-лейтенанта Семена Мойсейовича Кривошеїна

(1899-1978).

17 вересня 1939 року Червоній Армії був даний наказ виступити на допомогу братам-білорусам, які скніли під ярмом польських панів.

На початок цих подій я командував 29-ю окремою танковою бригадою, яка розквартирувалась у Старих Дорогах, недалеко від Бобруйська, прямо на Варшавському шосе.

За наказом командування до 17 вересня бригада зосередилася на захід від міста Слуцька і раннім ранком цього дня перейшла в наступ.

Польські жандарми і прикордонники намагались організувати опір, але потужним вогнем танків опір було зламаний. Бригада кинулася до Барановичів, де протягом ряду років споруджувався рубіж, насичений дотами, дзотами і броньованими ковпаками. Дротяні загородження в окремих місцях налічували до десяти рядів, подекуди вони були під електрострумом. За даними авіа- та наземної розвідки, в район Барановичів підтягувалися резерви пілсудчиків. Тому, незважаючи на те, що бригада вже виконала поставлене завдання дня й автомашини з пальним відстали разом з тилами бригади, я вирішив продовжувати наступ, стрімко увірватися в укріплений район, щоб не дати противнику приготуватися до оборони.