Владимир Бешанов - Червоний бліцкриг

«У місті Львові членами української націоналістичної організації піднята паніка - організований напад на в'язницю, звідки випущені політичні в'язні. Цими ж оунівцями пошкоджений зв'язок між частинами 6-ї армії та управлінням фронту». На ділі жителі міста підняли натуральне повстання напередодні відступу зі Львова радянських військ. Вся Прибалтика, за винятком поспішно зниклої «народної влади», виявилась у складі «п'ятої колони». «В Каунасі, - із задоволенням зазначав у щоденнику генерал Гальдер, - у наші руки потрапили у повній цілості великі продовольчі склади та підприємства харчової промисловості. Вони перебували під охороною литовських загонів самооборони». Справжні вуличні бої розгорілися в Ризі.

У повному складі дезертували національні стрілецькі корпуси. З них вийшли одні з найстійкіших дивізій СС.

У такій обстановці смоленським і рязанським хлопцям, що вмить розгубили віру в своїх командирів і в прозорливість кремлівських вождів,, зовсім не було резону вмирати за який-небудь Алітус або Здолбунів. І це теж одна з причин літнього розгрому, який так майстерно підготував «найбільший стратег усіх часів і народів».

І не було в Прибалтиці та Бесарабії ніякого партизанського руху (партизанки-молдаванки насправді збирали виноград), а якщо й воювали з німцями загони українських націоналістів і польської Армії Крайової, то зовсім не за Радянську владу.

В ході війни Сталіну знову довелося виторговувати в нових союзників ті ж території, які свого часу він виторгував у Гітлера, був час, навіть від Другого фронту відмовлявся, аби не дотримуватися Атлантичної хартії. Однак домовилися. Тільки в 1944 році заплатити довелося набагато дорожче.

Так, з відходом Вермахту не закінчилася війна на Україні.

Ледве вступивши на Правобережжя, радянські бійці з подивом і образою виявили, що битися доводиться не тільки з німцями, але й зі звільненими українцями. Перші зіткнення між РСЧА й Українською повстанською армією почалися вже на Лівобережній Україні. На західних землях їх кількість різко зросла.

У 1941-1944 роках УПА вела боротьбу з німцями, загонами польської Армії Крайової і радянськими партизанами. Програмні засади українських націоналістів на створення незалежної Української держави неминуче вели й до конфронтації з радянськими військами. Червона Армія, у свою чергу, не могла миритися з тим, що в її тилах активно діють антирадянські збройні загони, які вчиняють напади на її підрозділи.

Активні антиповстанські дії почалися незабаром після того, як був смертельно поранений генерал Ватутін. У березні 1944 року 1-й Український фронт виділив для цих цілей кавалерійську дивізію, посилену 20 бронеавтомобілями й 8 танками. З березня на західноукраїнських землях з'явились і спеціально навчені війська, які мають досвід каральних операцій. З цього часу бере початок практика проведення чекістсько-армійських операцій, в яких спільно з підрозділами НКВС активно брали участь бойові частини Українських фронтів. У ході таких операцій у квітні-травні були знищені загони «бандерівців» у північних районах Тернопільської області. Після стабілізації лінії фронту боротьба в насиченій радянськими військами зоні не мала перспектив. У цей період командування УПА віддало наказ не вплутуватись у бої, берегти й накопичувати сили, активізувати ідеологічну роботу з українським контингентом у Червоній Армії. Негативний вплив підпілля на морально-психологічний стан особового складу турбував радянське командування набагато більше, ніж диверсійні акції.

Натхненний успішними операціями по депортації населення Кавказу і Кримського півострова, Сталін вирішив, що український народ теж заслуговує «покарання». Треба сказати, що спочатку Вождь намагався проявити гуманність і обійтися звичайними «процедурами». 7 січня 1944 вийшло розпорядження Наркомату внутрішніх справ, згідно з яким «усіх виявлених посібників на території України заарештувати з конфіскацією майна і направити в Чорногорський спецтабір (Красноярський край)». У зв'язку зі вступом Червоної Армій на західноукраїнські землі в березні того ж року в надрах все того ж відомства народився новий документ, в якому говорилося: «Сім'ї, у складі яких є оунівці, що знаходяться на нелегальному становищі, а також сім'ї засуджених оунівців взяти на облік і виселити в тилові райони СРСР». Тоді ж Хрущов вніс пропозицію про переселення сімей активних учасників українського підпілля. Уже в квітні генерал Сєров доповідав, що до переселення підготовлені 2000 сімей. Вони прямували в Красноярський край, здебільшого на підприємства гірничодобувної промисловості Норильського району. До цього часу Сталін прийняв рішення не розмінюватися на дрібниці.