Владимир Бешанов - Червоний бліцкриг

Так от, приблизно через півтора місяця прийшла відповідна телеграма у в'язницю, де вони в цей момент знаходилися. І їм дозволили видати довідки - не паспорти, а такі довідки про те, що вони звільнені. У цих довідках не містилося нічого - ні звинувачення, ні вироку, ні помилування, нічого. Ось як їх у 1940 році забрали; у 1956-му - відпустили, вигнали. І їм дозволили роз'їхатися по маленьких містечках Владимирської області. І ось Юозас Урбшис опинився в місті Вязники касиром у лазні, де він якось і пропрацював кілька років, самотній. Йому не дозволяли повертатися, не дозволяли виїхати з цих Вязників. У якийсь момент він прийшов до бібліотеки і несподівано згадав, що він читає французькою мовою. Він там знайшов зовсім випадково книжку Флобера «Мадам Боварі», і він її взяв та переклав на литовську мову. Тому що він ще заодно згадав, що він ще й литовську мову пам'ятає. Ось. І він цей переклад послав єдиному литовцеві, як йому здавалося, який мав би бути живий та який мав би пережити ці всі обставини війни та радянської влади і так далі, композитору Чюрльонісу. Послав він йому, ну, якось - Литва, Чюрльонісу. Приблизно як Кремль, Леніну. До того моменту, якщо я правильно пам'ятаю, Чюрльоніса вже серед живих не було, але була його вдова живою. Вона дивовижним чином отримала цей конверт, згадала цю людину, який був міністром закордонних справ литовського уряду, знаменитою в Литві людиною, важливим, видатним, впливовим політиком, який вів свого часу переговори й зі Сталіном, і з Гітлером. Час такий був. І він, між іншим, підписував від імені литовського уряду угоду про вступ до Литви радянських військ. Ну, ось так вийшло - що саме йому це було довірено як міністру закордонних справ. Ось, і ця сама вдова Чюрльоніса багато років домагалась дозволу йому повернутись у Литву, де він і дожив до дев'яносто якогось року, коли ми з ним познайомились».)

Всього за один рік «щасливого життя» в 1940-1941 роках близько 125,5 тисяч осіб з Балтійських держав були страчені, депортовані або примусово вивезені в Росію на роботи.

9 липня 1940 року Молотов підписав постанову «Про діяльність військових трибуналів на території Бесарабії та Північної Буковини». В результаті «прифронтової зачистки» 22,5 тисячі жителів Молдавської РСР були депортовані до Сибіру. За період з липня 1940 по червень 1941 року політичним репресіям піддали близько 70 тисяч осіб утвореної Чернівецької області та нових районів Одеської.

І тут народ, ледь пригубивши «комуністичного раю», побіг у «боярську» Румунію.

«Частина селян найближчих чотирьох сіл Глибоцького району Чернівецької області, - доповідав Сталіну 1 квітня 1941 року перший секретар компартії України М. С. Хрущов, - попрямувала до районного центру - село Глибоке з вимогою відправити їх у Румунію… Два дні тому кілька груп селян з такою ж вимогою приходили до райвиконкому Сторожинецького прикордонного району. З'ясувалося, що їх підбурювали куркулі й гардисти. Виявлені підбурювачі заарештовані… Близько 19 години 1 квітня натовп 500-600 осіб у Глибоцькому районі намагався прорватися до Румунії. Прикордонники відкрили вогонь. У результаті, за попередніми даними, близько 500 осіб убиті й поранені, інші розбіглися. За кордон ніхто не прорвався». Йосип Віссаріонович загалом залишився задоволений, але Микиту Сергійовича все ж покартав за методичні помилки: «Стріляти в людей, звичайно, можна, але стрілянина не головний метод нашої роботи».

Таким ось чином «зміцнювалася безпека» країни, а мінуси «перетворювалися на плюси». В результаті до 22 червня 1941 року війська прикордонних округів перебували на ворожій їм території, з населенням, значна частина якого вже збирала квіточки для солдатів Вермахту. В західних областях України знову активізувалися загони українських націоналістів, у Прибалтиці викопували гвинтівки «айзсарги» та бойовики інших воєнізованих організацій. Жителі прикордонних районів абсолютно безкорисливо постачали німецьку розвідку даними про дислокацію радянських частин і командних пунктів.

Коли Гітлер, до сутички з яким, як нас запевняють, Сталін невпинно готувався, все-таки «віроломно» напав, у що, як знову ж таки доводять, Сталін не вірив, з'ясувалося, що в спину Червоній Армії стріляють і «щасливі литовці», і «щасливі українці».

В донесеннях політвідділів повідомлялося про масове дезертирство призовників із західних областей України і Білорусії. Ці призовники, організуючись у збройні загони, знищували дротовий зв'язок, нападали на тили, штаби та підрозділи Червоної Армії або цілими підрозділами переходили на бік Вермахту.