Владимир Бешанов - Червоний бліцкриг

- тобто географічно в Азії, а якщо б не «відсунули кордони», де б Єременко виявився, страшно подумати?

Дивна річ, за 20 передвоєнних років боротьби Радянського Союзу за справу миру і власну безпеку він так і не придбав жодного союзника. Може, справа саме в невтомному голодному прагненні відсувати кордони за чужий рахунок?

Нарешті, як запевняла радянська історія, Червоною Армією «були взяті під захист народи Прибалтики». Ось тільки; коли треба було дійсно захистити, не захистили. І народи ці чомусь стріляли в спину саме «захисників» і вручали квіти новим «визволителям».

«Нас всюди захоплено зустрічало населення Литви. Тутешні жителі бачили в нас визволителів», - це влітку 1941 року на зміну козакам Єременка приїхав на своєму танку Отто Каріус, солдат 20-ї танкової дивізії Вермахту.

Ось з Бесарабією Сталін, схоже, був по «своєму правий», хоча питання досить плутане, і ця територія ніколи не входила до складу СРСР, та й молдаванів шкода.

Румунія майже два роки вагалася, на чиєму боці з вигодою для себе можна було б вступити в Першу світову війну. В російському Генштабі з цього приводу навіть ходив такий анекдот: «Якщо Румунія прийме бік німців, нам знадобиться 40 дивізій, щоб її розгромити; якщо вона оголосить війну Німеччині, нам будуть потрібні 40 дивізій, щоб її захищати». 14 серпня 1916 року, під враженням знаменитого Брусиловського прориву, що поставив на грань військової поразки Австро-Угорщину, й обіцянок Антанти визнати «румунськість» Трансільванії, Банату та Буковини, королівська Румунія оголосила війну Троїстому союзу. Румунські війська, перейшовши Карпати, фурією вдерлись у Трансільванію та до початку грудня зазнали нищівної поразки від армій Фалькенгайна і Макензена, втративши понад 300 тисяч осіб убитими, пораненими й полоненими. 6 грудня впав Бухарест, уряд перебрався до Яс, золотий запас країни був вивезений до Росії. Були втрачені 3/4 території країни. В січні 1917 року, з прибуттям російських підкріплень - 35 піхотних і 13 кавалерійських дивізій, Румунський фронт стабілізувався на лінії річок Сирет і Дунай. За спиною військ перебувала російська Бесарабія, що за площею перевершувала той клаптик землі, який залишався під контролем румунського короля.

Після Лютневої революції 1917 року обстановка в Бесарабії ставала все більш нестабільною, а в жовтні, після організованого більшовиками перевороту, була близька до хаосу. Російська армія розкладалася з катастрофічною швидкістю, тил фронту наповнили дезертири й мародери, анархічні загони. В цих умовах «на уламках самовладдя» 21 листопада в Кишиневі почала свою діяльність Рада краю - «Стафул Церій» - якийсь аналог Ради солдатських, робітничих і селянських депутатів, з місцевим національним колоритом (близько 70% депутатських місць належало представникам корінного населення). У всякому разі, більшовизмом тут не захоплювалися. Головою був обраний Іон Інкулець. Спочатку цей «парламент» представлявся тимчасовим органом, який вважав своєю основною метою підготовку і скликання Бесарабських Установчих зборів. 2 грудня 1917 року він проголосив утворення Молдавської Демократичної Республіки у складі Російської Федерації. Москва республіку негайно визнала.

Для стабілізації обстановки в краї «Стафул Церій» звернувся до помічника головнокомандувача Румунського фронту генерала Щербачова (головнокомандувачем був король Фердинанд) з проханням про допомогу в ліквідації хвилі анархії, вбивств і насильства над населенням, що поглинула край. До цього часу більшовики на весь світ оголосили про свій вихід з війни і вступили в переговори з Німеччиною й Австро-Угорщиною. 15 грудня в Брест-Литовську було досягнуто згоди про припинення військових дій на Східному фронті, що дозволяло кайзеру перекинути на Захід до 80 вивільнених дивізій. В.І. Леніну «мирна передишка» потрібна була не менше, ніж Німеччині, щоб якомога швидше зміцнити свою владу у величезній країні, зламати державний апарат, розвалити армію, створити нові силові структури для боротьби з «внутрішньою контрреволюцією». Потрібні були хаос і громадянська війна. Словом, інтереси Голови Раднаркому і кайзера Вільгельма II на цьому етапі ідеально збігалися, та й багато кроків революційного уряду були обговорені та профінансовані заздалегідь.