Владимир Бешанов - Червоний бліцкриг

26 липня уряд України, вбачаючи в Румунії потенційного союзника в боротьбі як проти «червоних», так і проти «білих», погодився визнати приєднання Бесарабії до Румунії. Більшовиків влітку 1919 року, коли Денікін вирушив у похід на Москву і народні комісари заготовляли закордонні паспорти та, як висловлювався Микола Бухарін, «піти-мести», питання про Бесарабію поки не хвилювало .

Перемир'я Радянської Росії з Румунією було підписане тільки 2 березня 1920 року. Досягти політичного компромісу, проте, не вдавалося: Румунія відмовлялася від виконання умов Яського миру. За дорученням радянського уряду заступник наркома закордонних справ, повпред у Варшаві Л.M. Карахан, вступив у контакт з послом Румунії в Польщі і в попередньому порядку обговорив з ним можливість повернення Бесарабії Росії за умови віддачі реквізованого румунського золота. В повноцінні переговори цей зондаж не переріс, оскільки Бухарест відмовився їх санкціонувати.

Прагнучи надати дипломатичну підтримку Румунії, що оголосила себе аванпостом на фронті боротьби з більшовизмом і вимагала винагороди за послуги, 20 березня 1920 року Антанта особливою нотою визнала права Румунії на Бесарабію, а 28 жовтня Англія, Франція, Італія, Японія та Румунія підписали в Парижі так званий Бесарабський протокол, згідно з яким вони визнавали суверенітет Румунії над Бесарабією і постановили, що цей суверенітет «не може бути поставлений на обговорення».

Протокол не мав юридичної сили, оскільки не був ратифікований однією з держав - Японією, Радянський уряд не визнав паризьких рішень. Для укріплень своїх позицій в конфлікті з Москвою румунський уряд 3 березня 1921 року уклав оборонний союз з Польщею, спрямований проти Радянської Росії.

У березні-квітні 1924 року у Відні була зроблена нова спроба переговорів СРСР з Румунією з питання Бесарабії, сенс яких полягав у обговоренні пропозицій Москви про проведення в цій провінції плебісциту довизначення її подальшої долі. Становище корінного населення цієї території під румунським правлінням було таке, що радянські керівники мали підстави сподіватися на сприятливий для них результат голосування. Але Бухарест відмовився прийняти і цей радянський проект, оголосивши його прямим втручанням у свої внутрішні справи.

Зі свого боку СРСР неодноразово й регулярно наполягав на поверненні окупованих територій і при будь оказії підтверджував, що не визнає Бесарабію частиною Румунії. Становище Бухареста ускладнювалося тим, що претензії до нього мали також Угорщина й Болгарія, які вважали «своїми» території Трансільванії та Південної Добруджі. Оточена сусідами, майже в кожного з яких вона щось та відрубала, Румунія прагнула отримати французькі та італійські гарантії своїх кордонів. Їй вдалося цього добитися шляхом підписання в 1926 році з Францією та Італією договорів, згідно з якими учасники зобов'язалися «негайно консультуватися про необхідні дії, якщо виникне загроза їхнім законним національним інтересам і порядку, встановленому договорами, які підписали обидві сторони», приміром, Бесарабським протоколом. Радянський Союз на ці недружні акти реагував різкими нотами протесту, в черговий раз заявивши, що «надалі й незмінно вважає анексію Бесарабії Румунією фактом голого насильства».

Позиція СРСР не змінилася і в 1934 році, коли Румунія, використовуючи факт встановлення з Москвою нормальних дипломатичних стосунків, намагалася домогтися від неї визнання анексії Бесарабії. В 1935 році заради визнання кордону по Дністру Бухарест був готовий підписати з більшовиками навіть договір про взаємодопомогу.

У другій половині 30-х років обстановка змінилася: впала Версальська система, англо-французькі позиції в Європі все більше слабшали, посилювався вплив Німеччини та Італії. Активізувалася діяльність румунської компартії, яка отримала інструкцію Комінтерну: «лише повалення капіталістичних урядів, лише встановлення робітничо-селянського уряду і приєднання до Радянського Союзу на основі рівноправності та взаємності, лише втілення соціалізму забезпечить трудящим балканських країн національну рівноправність, вільне та щасливе життя».

В міру наростання напруги в Європі румунський уряд, як і більшість малих країн, став проводити політику балансування між основними гравцями - Англією, Францією, Німеччиною та Італією.

23 березня 1939 року була підписана румунсько-німецька угода, що розширювала німецьку економічну присутність в Румунії. Тільки в 1939 році експорт румунської нафти в Німеччину склав 848,6 тисячі тон і зростав щорічно в півтора-два рази. Англія і Франція, прагнучи утримати Румунію від зближення з Німеччиною, 13 квітня дали їй гарантії незалежності.