Владимир Бешанов - Червоний бліцкриг

«З метою забезпечення якнайшвидшої підготовки Прибалтійського ТВД вважаю за необхідне негайно приступити на території зайнятих республік до здійснення наступних заходів:

1. Кордон зі Східною Прусією і прибалтійське узбережжя негайно зайняти нашими прикордонними військами для запобігання шпигунської та диверсійної діяльності з боку західного сусіда.

2. У кожну із зайнятих республік ввести по одному (в першу чергу) полку НКВС для охорони внутрішнього порядку.

3. Якнайшвидше вирішити питання «з урядом» зайнятих республік.

4. Приступити до роззброєння і розформування армій зайнятих республік. Роззброїти населення, поліцію та наявні воєнізовані організації.

5. Охорону об'єктів, вартову та гарнізонну службу покласти на наші війська.

6. Рішуче приступити до радянізації зайнятих республік.

7. На території зайнятих республік утворити Прибалтійський військовий округ зі штабом у Ризі.

8. Командувачем військ округу призначити командувача САВО генерал-полковника Апанасенка.

9. Штаб округу сформувати зі штабу 8-ї армії.

10. На території округу приступити до робіт з підготовки її як театру військових дій (будівництво укріплень, перешивання залізниць, дорожнє й автодорожнє будівництво, склади, створення запасів та ін.)

План підготовки ТВД надам додатково».

Ввечері 17 червня Молотов запросив до себе Шуленбурга і, висловивши найтепліші привітання «з нагоди блискучого успіху німецьких збройних сил», повідомив, що СРСР має намір здійснити аншлюс Прибалтійських держав. Для виконання цього завдання Москва направила своїх «особливо уповноважених» емісарів: в Естонію - ленінградського партійного лідера A.О. Жданова, в Латвію - героя політичних процесів академіка А. Я. Вишинського, в Литву - В. Г. Деканозова, заступника наркома закордонних справ, що був за сумісництвом керівником одного з управлінь НКВС.

Гітлер, заздалегідь не поінформований про радянські плани та поставлений перед фактом, не очікував, що «інтереси» Сталіна простягаються настільки далеко, але, готуючись до битви за Англію, не заперечував. Ці претензії він висуне в червні 1941 року в ноті про оголошення війни СРСР, де звинуватить Москву в прагненні «більшовизувати» все, що тільки можна. А поки всім своїм дипломатам Берлін направив циркулярну телеграму: «Безперешкодне закріплення російських військ у Литві, Латвії й Естонії та реорганізація урядів, здійснена радянським урядом з наміром забезпечити тіснішу співпрацю цих країн з Радянським Союзом, - стосується тільки Росії та прибалтійських держав. Тому, зважаючи на наші незмінно дружні стосунки з Радянським Союзом, у нас немає ніяких причин для хвилювання, що нам відкрито приписується деякою частиною зарубіжної преси. Будь ласка, уникайте під час розмов робити які-небудь вислови, які можуть бути витлумачені як упереджені».

В Англії вистачало своїх проблем. Не визнали нових «територіально-політичних» змін Сполучені Штати Америки, але їхня думка в той час для Сталіна нічого не важила. Все пройшло на диво гладко: Прибалтика здалася без бою. Хоча буквально місяцем раніше на параді збройних сил і Катселійта генерал Лайдонер декларував: «Ми зробили все можливе, щоб не опинитися втягнутими у війну. Але ми не боїмося війни й повинні бути готові до того, щоб у разі необхідності відважно оборонятися, що й буде зроблено».

До самої смерті прибалтійських політиків мучило питання: чи гідно було «коритися пращам і стрілам лютої долі» чи все ж варто було чинити опір: «Опір, звичайно, вимагав би жертв, але він би зберіг здоров'я душі народу. Не можна приховувати, що відсутність опору викликала велике розчарування й відчуття озлоблення серед молоді, що виросла у вільній Естонії, яку вчили, що свободу, завойовану у Визвольній війні, в разі необхідності слід захищати й зі зброєю в руках… Всі ці міркування - здебільшого мудрування заднім числом, засновані головним чином на тому, що наші втрати в разі опору були б не більші за втрати в результаті депортацій. Проте в період переговорів передбачити депортації було неможливо».

Втім, генерал Судоплатов стверджував, що безкровне підкорення Прибалтики стало можливим тому, що буквально все поголовно вище керівництво прибалтійських країн було безпринципною бандою, платними радянськими агентами:

«Треба сказати і про те, що навряд чи нам вдалося б так швидко досягти взаєморозуміння, якщо б усі очільники Прибалтійських держав - Ульманіс, Сметона, Урбшис і Пятс, особливо латиське керівництво - Балодіс, Мунтерс, Ульманіс - не перебували з нами в довірчих таємних стосунках… Ми могли дозволити собі домовлятися з ними про розміщення наших військ, про новий уряд, про чергові компроміси, оскільки вони навіть не гребували брати від нашої резидентури та від довірених осіб гроші. Це все підтверджується архівними документами. Таким чином, ніякої анексії Прибалтики насправді не відбувалося. Це була зовнішньополітична акція Радянського уряду, абсолютно виправдана в період, що передує нападу Німеччини, пов'язана з необхідністю зміцнення наших кордонів і з вирішенням геополітичних «… інтересів. Але вони не могли бути настільки ефективно проведеними без таємного співробітництва з лідерами Прибалтійських держав, які й виторговували для себе особисто, а не для своїх країн, відповідні умови… З нами активно співпрацював міністр закордонних справ Латвії Вільгельм Мунтерс, військовий міністр Латвії Яніс Балодіс. Мунтерс був нашою козирною картою. Ми також підтримували довірчі таємні стосунки з президентом Латвії Карлом Ульманісом, надаючи йому значну фінансову підтримку… Але, мабуть, найбільш вражаючу співпрацю налагодив наш резидент В. Яковлєв в Естонії. Президент Естонії Костянтин Пятс, хоча й не підписав вербувального зобов'язання про співпрацю з ГПУ в 1930 році, проте був на нашому грошовому утриманні до 1940 року».