Тони Джадт - Після війни. Історія Європи від 1945 року

Переміщені особи та біженці в Європі пережили не лише світову війну, а й багато місцевих громадянських воєн. Між 1934 та 1949 роками в Європі справді відбувалася не бачена досі низка кривавих громадянських конфліктів у межах тодішніх держав. У багатьох випадках подальшу іноземну окупацію — з боку німців, італійців чи росіян — використовували для полегшення та легітимізації довоєнних політичних програм і розбіжностей у новий насильницький спосіб. Окупанти, певна річ, не зберігали нейтралітет. Зазвичай вони об’єднували зусилля з повстанськими групами всередині окупованої країни, щоб боротися зі спільним ворогом. Тож політичне угруповання або етнічна меншина, які перебували в невигідному становищі в мирний час, могли скористатися зміною обставин, щоб зрівняти місцеві рахунки. Німці особливо охоче підбурювали та користалися з таких настроїв: не лише щоб розділяти і ще легше володарювати, а й щоб заощадити власні зусилля та ресурси, необхідні для керування й контролю за завойованими територіями — вони могли довірити це завдання місцевим колаборантам.

Із 1945 року термін «колаборант» набув особливого та негативного морального забарвлення. Але поділи та зв’язки воєнного часу часто мали локальні наслідки, які були аж ніяк не такими простими й однозначними, як може видатися в контексті післявоєнного протиставлення «колаборації» та «опору». Наприклад, в окупованій Бельгії деякі фламандськомовні групи, наступаючи на граблі часів Першої світової війни, спокусилися обіцянкою автономії та можливості відокремитися від франкомовної державної еліти, яка контролювала Бельгію, і вітали прихід Німеччини. Тут, як і в інших подібних випадках, нацисти також охоче грали на місцевих настроях, доки це відповідало їхнім інтересам: фламандськомовних бельгійських військовополонених звільнили в 1940 році, після припинення боїв, тоді як франкомовні валлони залишилися в таборах до кінця війни.

У Франції та Бельгії, так само як і в Норвегії, спротив німцям був справжнім, особливо в останні два роки окупації, коли спроби нацистів зігнати молодих чоловіків на примусові роботи в Німеччині змусили багатьох із них обрати макі́ [21] Окремі партизанські загони руху Опору у Франції під час Другої світової війни, які діяли на південному сході Франції, де поширені чагарники (від фр. «мaquis»). — Прим. наук. ред. з меншим для себе ризиком. Але тільки наприкінці окупації кількість активних учасників руху Опору перевищила кількість тих, хто співпрацював з нацистами через власні переконання, задля вигоди чи інтересу: за підрахунками, ймовірна кількість французів — чоловіків і жінок, — повноцінно залучених по той чи інший бік, була приблизно однакова, щонайбільше 160‒170 тисяч. І їхнім головним ворогом найчастіше ставали їхні співгромадяни: німці серед них здебільшого були відсутні.

В Італії склалася ще важча ситуація. Після того як у липні 1943 року Муссоліні скинули внаслідок перевороту, фашисти прийшли до влади на двадцять років. Напевно, через це місцевий опір режимові був слабкий; найактивніші борці з фашизмом перебували в екзилі. Із вересня 1943 року, коли країна офіційно ввійшла до складу союзницької коаліції, північ країни під німецькою окупацією стала плацдармом боротьби між маріонетковим режимом — «Республікою Салó [22] Республіка Сало́ (1943‒1945) — неофіційна назва Італійської соціальної республіки, маріонеткової держави нацистської Німеччини на півночі Італії. — Прим. наук. ред. Муссоліні — та нечисельним, але відважним партизанським опором, який співпрацював і час від часу мав підтримку від союзницьких армій, що наступали.

Але й тут ситуація, яку обидві сторони зображували так, ніби притомна більшість італійців не з власної волі мусить протистояти маргінальній банді головорізів і терористів, що змовилися із зовнішньою силою, насправді в 1943‒1945 роках була справжньою громадянською війною, в якій з обох боків брала участь значна кількість італійців. Фашисти Сало справді були невеликою групкою колаборантів агресора, але в той час всередині країни вони могли розраховувати на суттєву підтримку, аж ніяк не меншу за підтримку їхніх найзапекліших супротивників — партизанів-комуністів. Антифашистський опір насправді був тільки одним боком боротьби між італійцями, чия пам’ять у післявоєнні десятиліття стала зручно вибірковою.

У Східній Європі все було ще більш заплутано. Чехи та словаки скористалися присутністю німців, щоб утілити омріяні проєкти сепаратистських партій довоєнного часу й оголосити номінально незалежні держави. У Польщі німці не шукали колаборантів; однак далі на північ — у державах Прибалтики й навіть у Фінляндії — Вермахт спочатку вітали як альтернативу окупації та поглиненню Радянським Союзом. Особливо намагалися обернути німецьку окупацію після 1941 року на свою користь українці, щоб забезпечити свою довгоочікувану незалежність, а на території Східної Галичини та Західної України розгорнулося криваве громадянське протистояння між українськими та польськими партизанами як під антинацистськими, так і під антирадянськими гаслами. За таких обставин визначення чітких меж між ідеологічною боротьбою, міжетнічними конфліктами та боротьбою за політичну незалежність втрачало сенс, не в останню чергу для місцевого населення, котре в будь-якому разі ставало першою жертвою цих протистоянь.