Тони Джадт - Після війни. Історія Європи від 1945 року

Рішення про повернення французьких, бельгійських, нідерландських, британських чи італійських громадян до країни походження далося доволі просто, і єдиною перешкодою ставала логістика: необхідно було визначити, хто куди має право їхати, і знайти для цього достатньо потягів. До 18 червня 1945 року в Німеччині залишалися тільки 40 550 французьких громадян із 1,2 мільйона тих, хто опинився в Німеччині на момент капітуляції місяць тому, — решта повернулися до Франції. Італійці мали чекати довше — як громадяни колишньої ворожої держави, а також тому, що італійський уряд не мав узгодженого плану повернення своїх громадян. Але всі вони повернулися додому до 1947 року. Проте на Сході було два вагомі ускладнення. Деякі переміщені особи зі Східної Європи, по суті, не мали громадянства: країни, куди вони могли б повернутися, не існувало. Та й багато з них не хотіли їхати додому. Спочатку це дивувало західні адміністрації. Згідно з договором, підписаним у німецькому місті Галле в травні 1945 року, усі колишні військовополонені та інші громадяни Радянського Союзу мали повернутися додому, й очікувалося, що вони цього хотітимуть. Ця домовленість мала одну хибу: західні союзники не визнавали окупації Балтійських держав упродовж війни з боку СРСР, тому естонцям, латвійцям і литовцям у таборах для переміщених осіб у Німеччині та Австрії надавали вибір — повернутися на Схід чи шукати новий дім на Заході.

Але назад не хотіли повертатися не лише жителі Балтійських країн. Багато колишніх радянських, польських, румунських та югославських громадян також воліли радше залишитися в тимчасових таборах у Німеччині, аніж повернутися до своїх країн. У випадку громадян Радянського Союзу це небажання часто корінилося в небезпідставному страху репресій проти кожного, хто побував на Заході, навіть якщо то був концентраційний табір. Литовці, латвійці, українці, хорвати та інші етноси не хотіли повертатися до країн, які тепер опинилися під контролем комуністичної влади — по суті, це вже сталося, хоча ще й не визнавалося офіційно. Здебільшого це небажання було спричинене страхом репресій за обґрунтованими чи уявними звинуваченнями, але ними також рухало просте прагнення вирватися на Захід заради кращого життя.

У 1945‒1946 роки західні уряди вважали за краще не звертати уваги на такі настрої та повернути громадян Радянського Союзу й інших східноєвропейських країн додому, іноді примусово. Поки радянські службовці активно заарештовували своїх громадян, які вийшли з німецьких таборів, біженці зі Сходу відчайдушно намагалися переконати спантеличених французьких, американських чи британських чиновників, що вони не хочуть повертатися «додому» і радше залишаться в Німеччині, ніж деінде. Їм не завжди це вдавалося: упродовж 1945‒1947 років західні союзники репатріювали 2 272 000 радянських громадян.

Сцени відчайдушної боротьби, коли російських емігрантів, які, власне, ніколи й не були радянськими громадянами, українських партизанів та багатьох інших осіб зганяли докупи британські чи американські солдати і виштовхували (часом буквально) через кордон, де на них чекав НКВС, були жахливі [18] Наприкінці травня 1945 року британська армія передала владі Югославії 10 тисяч словенських солдатів та цивільних осіб, які втекли до Австрії. Більшість із них вивезли вантажівками до лісу під Кочев’є та масово стратили. . Опинившись у руках «совєтів», вони приєднувалися до сотень тисяч інших радянських репатрійованих, а також угорців, німців та інших колишніх ворогів, яких Червона армія депортувала на Схід. До 1953 року загалом репатріювали 5,5 мільйона радянських громадян. Кожного п’ятого з них було страчено або вислано до ГУЛАГу. Ще більше людей відправили на заслання в Сибір або ж у трудові табори.

Примусові репатріації припинилися тільки в 1947 році, з початком «холодної війни». Лише тоді західні уряди знову почали ставитися до переміщених осіб з Радянського блоку як до політичних біженців (50 тисяч чеських громадян, які все ще перебували в Німеччині та Австрії на момент лютневого комуністичного перевороту в Празі в 1948 році, негайно отримали цей статус). Загалом півтора мільйона поляків, угорців, болгар, румунів, югославів, радянських громадян та євреїв змогли ухилитися від репатріації. Разом із жителями Балтійських країн вони становили абсолютну більшість переміщених осіб, які залишилися в західних зонах Німеччини та Австрії, а також в Італії. У 1951 році Європейська конвенція з прав людини закріпила в міжнародному праві положення про те, що такі переміщені іноземці мають право на захист, і нарешті надала їм гарантії щодо неможливості примусового повернення до країни, де на них чекає переслідування.