Тони Джадт - Після війни. Історія Європи від 1945 року

Утім залишалося питання: що буде з цими людьми? Самі біженці та ді-пі [19] Ді-пі — «displaced persons» (англ.), переміщені особи. Термін вживається також і в українській мові, зокрема в романі Уласа Самчука «Плянета Ді-Пі» 1979 року. — Прим. пер. не мали сумнівів. За словами американської журналістки Жене (Жанет Фленнер), опублікованими в New Yorker у жовтні 1948 року, «переміщені особи готові поїхати куди завгодно, аби тільки не додому». Але хто міг би їх прийняти? Західні європейські держави, яким бракувало робочої сили в процесі економічної та матеріальної відбудови, спочатку були цілком відкриті до того, щоб прийняти деякі категорії бездержавних громадян. Бельгія, Франція та Британія особливо потребували шахтарів, будівельників і працівників у сільському господарстві. У 1946‒1947 роках Бельгія прийняла 22 тисячі переміщених осіб (разом з їхніми родинами) для роботи на шахтах у Валлонії. Франція — 38 тисяч осіб на ручну працю різного типу. Британія — 86 тисяч, зокрема багатьох ветеранів польської армії та українців, які воювали в складі СС «Галичина» дивізії Ваффен [20] «Галичина», або Галицька дивізія Ваффен-СС, складалася з українців, які були громадянами міжвоєнної Польщі. Після війни регіон їхнього походження ввійшов до складу СРСР. Тому, незважаючи на те, що вони воювали на боці Вермахту, їх не відправили назад до Радянського Союзу, а ставилися до них як до осіб без громадянства. .

Критерії прийому були прості. Західні європейські держави, зацікавлені в грубій (чоловічій) робочій силі, не соромилися на цій підставі надавати перевагу литовцям, латвійцям, естонцям, полякам та українцям, хай яким був їхній військовий «послужний список». Незаміжні жінки також радо наймалися для ручної чи хатньої роботи. Однак канадський Департамент праці в 1948 році відмовляв усім дівчатам та жінкам, які подавали заявки на еміграцію до Канади, щоб влаштуватися хатньої прислугою, якщо мав бодай якусь підозру, що заявниці мають освіту вище середньої. А ще нікому не були потрібні літні люди, сироти та самотні матері. Отже, загалом біженців не зустрічали з розкритими обіймами — післявоєнні опитування громадської думки в США та Західній Європі виявляли дуже низький рівень співчуття до їхньої долі. Більшість людей хотіли, щоб імміграція скоротилась, а не збільшилася.

Проблема євреїв була іншою. Спершу західні уряди поводилися з єврейськими переміщеними особами так само, як з усіма іншими, зганяючи їх у табори в Німеччині разом з багатьма їхніми колишніми гнобителями. Але в серпні 1945 року президент Гаррі Трумен оголосив, що всім єврейським ді-пі в американській зоні окупації Німеччини мають бути створені окремі умови: за висновками звіту, який президент замовив, щоб розібратися в цьому питанні, спільні табори та центри були «підходом до проблеми, який абсолютно суперечив дійсності. Небажання визнавати відмінність євреїв означає… закривати очі на ще більш варварське переслідування їх у минулому». До кінця вересня 1945 року про всіх євреїв в американській зоні піклувалися окремо.

Про повернення євреїв на Схід ніколи не було й мови: ніхто в Радянському Союзі, Польщі чи деінде не виявляв бодай найменшого інтересу до цього. На Заході на них теж ніхто особливо не чекав, надто якщо вони мали освіту та інтелектуальний фах. Тож, за іронією долі, вони залишилися в Німеччині. Проблему «розміщення» євреїв у Європі було вирішено тільки зі створенням держави Ізраїль. У 1948‒1951 роках 332 тисячі європейських євреїв переїхали до Ізраїлю — або з центрів IRO в Німеччині, або просто з Румунії, Польщі та інших країн, якщо вони ще там були. Ще 165 тисяч зрештою переїхали до Франції, Британії, Австралії та Північної чи Південної Америки.

Там вони опинялися серед інших переміщених осіб та біженців часів Другої світової війни, а також серед нового покоління політичних біженців зі східноєвропейських країн, які виїхали в 1947‒1949 роках. Загалом США в ті роки прийняли 400 тисяч осіб, а впродовж 1953‒1957 років — ще 185 тисяч. Канада прийняла загалом 157 тисяч біженців та переміщених осіб, Австралія — 182 тисячі (серед них — 60 тисяч поляків та 36 тисяч прибалтійців).

Масштаб цього досягнення не можна недооцінювати. Деякі люди, зокрема окремі категорії етнічних німців з Югославії та Румунії, залишилися в невизначеному стані, тому що домовленості в Потсдамі не поширювалися на їхній випадок. Але протягом п’яти років, в умовах роботи на травмованому, озлобленому та збіднілому континенті, який став таким після шести років жахливої війни, і вже в передчутті поділів «холодної війни», військові адміністрації союзників та цивільні агенції ООН змогли відправити додому, інтегрувати чи переселити безпрецедентну кількість — багато мільйонів — нещасних людей з усього континенту та десятки різних національностей і спільнот. Під кінець 1951 року, коли на заміну УНРРА та IRO прийшло новостворене Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, у таборах для переміщених осіб залишалося тільки 177 тисяч іноземців — здебільшого літніх і немічних, бо вони нікому не були потрібні. Останній у Німеччині табір ді-пі, у Фьоренвальді в Баварії, закрився у 1957 році.