Микола Аркас - Історія України-Русі. Том 1

Як не як, христіянство робило своє: духовенству удалося обмежити свободу з шлюбами; через їхню проповідь трохи легче стало життя челяді, де що помогло воно й в справі великої лихви. Люде стають побожні, тоб то: ходять до церкви, додержують постів, дають жертви на церкви, на духовенство й старців.

До побожности належало й ходити по святих місцях. Ходили до Єрусалиму, на Атос (Афон), в Царгород. Ходило так багато людей, шо духовенство мусіло аж повздержувати їх: Кирик Новгородець радив лучче бути добрими дома сидячи, а ніж ходити в Єрусалим, а єпископ Нифонт ще виразніше говорить: „бо ходять тільки для того, аби не роблячи ходити та дурно (даром) їсти й пити".

Треба ще додати, що те духовенство, що наїхало до нас з Греції пробувало заводити на Руси й дещо таке, чого не треба було.

Наприклад воно проповідувало ненависть до людей иншої віри і забороняло їсти або пити з одної посуди з латинниками, брати від них їжу. Проте на се, видно, не дуже то звертав увагу народ; та се видно й з того, що князі наші дуже часто женяться на католичках, не зважаючи на духовенство. Далі, оте духовенство воюючи проти всяких спокус та гріхів, дуже згірдливо дивилося на жінку, обзивало її „знаряддям диявольської спокуси". Доходило до того, що забороняло не тільки третій, але навіть і другий шлюб; нападалося на усякі забави, музику, спів. Очевидно, що викорінити сього йому не удалося, тільки гаяли дурно час, людям кривду робили. Те саме грецьке духовенство заводить молитву за князя в церкви, та каже й дома за них молитись. Все се були нечувані у нас річи, і на українсько-руськім ґрунті не прийнялися.

Од Греків прийшло до нас і чернецтво з манастирями. Для руського громадянства - умертвлення тіла було річчю зовсім чужою, просто дикою. Але коли сю науку принесено до нас, то найшлися охочі показати найбільшу щирість до христіянства. Манастирі зявляються у нас за князя Ярослава; в другій половині XI в. було вже їх доволі, але, знати, були то манастирі невеличкі, - тільки Печерський у Київі незвичайно розрісся і при кінці XI в. мав 180 ченців, а в в. XII-XIII в Київі можно було налічити кілька тисяч ченців. Найславніщий манастирь був Печерський. Засновав його Антоній з Любеча, але упорядкував і зробив славним - Теодосий з Курська. Він завів найостріщу уставу, так звану студийську, що й у Візантії рідко де могли її видержати. Але пізнійше, після Теодосия, перестали її додержувати: ченці мали своє власне майно, були багачі і бідні і т.и. За Теодосия манастирь розвивається й економічно, розширює своє господарство, ставить славну муровану „велику церкву". Слава про Печорський манастирь пішла по всій Руси, і всі инші манастирі беруть собі його за зразок. Печорський манастирь в XI в. був розсадником вищого духовенства: звідси залюбки беруть єпископів в усі землі Руської держави.

Чернецтво здобуло собі поважання: в XII-XIII в. постригаються в ченці князі, а особливо княгині. Багато князів постригається перед смертю, щоб умерти ченцем. Певно, так робили не самі князі, тому розумніші з духовенства навіть виступали проти сього: „не спасе чорна одежа, хто живе в лінощах, а коли сповняти Божі заповіди, не пошкодить і біла одежа", - так говорить одне „Слово".

Найбільш манастирів було в Київі та в околицях - щось з 18; в Чернигівщині кілька (відомо - два), в Переяславщині - два, на Волині три, в Галичині щось з чотири. Крім своїх манастирів, чимало Русинів йшло здавна в грецькі манастирі: на Атосі (Афоні) - манастирь Богородиці та св. Пантелеймона вже в XI-XII були в руських руках; був руський манастирь в Єрусалимі і в Царгороді.

Найбільш знаємо ми про архітектуру в князівські часи, але тільки церковну. З не-церков знаємо всього: останки „Золотих воріт" в Київі та веж (башт) - холмської й камінецької Перші церкви будовали грецькі майстрі, то й форма та плян церковної будови були візантійські: з одною банею, хоч часом були й з пятьома і навіть девятьома. Найдавніші церкви, що достояли до наших часів, київська Богородиці Десятинна, чернигівська св. Спаса, київська велика Печорська, св. Михайла Золотоверха, св. Кирила у Київі, чернигівська Успіння (Єлецька), володимирська (Мстиславова). Але починаючи вже від середини XI в. будують церкви майстрі свійські, руські.

З не-церковних будов сливе що нічого не осталося. Найстаріша, ще з XI віку - „Золоті ворота" в Київі. Так вони звуться тому, що над стінами, на поверсі була церква Благовіщення золоченим верхом. Тепер осталися тільки останки стіни та шматок арки (дугового зводу). З XIII століття осталися дві холмські вежі (башти), четверокутні, з дикого каменю без цегли й цементу, та камінецька, кругла, з цегли.