Микола Аркас - Історія України-Русі. Том 1

Духовне зайняття передавалося од батька до сина: попів син так само виходить на попа, а як же не вийшов, не умів грамоти, то ставав „ізгоєм". Звичайно ж тоді, як і багато пізніш на Вкраїні, попові діти поволі привчалися дома: спочатку за паламаря, потім за дяка і нарешті виходив на священника. Дуже часто попова родина мала усі церковні посади: батько був священником, один син - паламарем, другий - дяком, а хтось з родини - за проскурницю. Так було по селах.

Визначнійші церкви та манастирі мали од князя „десятину" (десята часть його доходів), крім того од князів та багатих людей - маєтности: села та хуторі з людьми. Правда, церковні маєтності в ті часи не були великі, бо взагалі тоді не було ще великих приватних (частних) маєтностей. Плата за церковні треби була вже тоді велика, коли напр. за сорокоуст платилося 8 гривен (коло 200 рублів на наші гроші!), але се тільки по містах, а по селах найбільш платили хлібом.

Татарська влада для церкви була дуже прихильна: Татари не брали податків ані з духовенства з їхньою родиною, ані з земель та маєтностей церковних та церковних підданих. Хто зневажить руську віру, того Татари карали на смерть.

Окрім православних церков, по великих торговельних містах були ще громади й церкви римсько-католицькі, особливо з XIII віку, коли почали працювати ченці ордену Домініканів та Францішканів.

Але єпископа католицького на самій Руси не було ще навіть в XIV столітті.

Перейдемо тепер до того, з кого складалося було громадянство на Руси в ті часи. Усе громадянство поділялося на: людей княжих, або дружину, людей церковних - духовенство і просто „людей" - громаду.

Княжі мужі, дружина - иначе звалися боярами. Се були не слуги князівські, а його товариші: з ними князь про все радився, з ними ділився усим добром. Се була дружина більша, бо була ще й „менша дружина": отроки або дітські - рядові вояки та княжі слуги. Чи була велика та князівська дружина? Зовсім мала, бо коли людність Київа доходила в ті часи (XI-XII вв.) до 100.000, київський князь мав усього 800 „отроків". В дружині були усякі люде: Поляки, Чехи, Варяги, з турецького роду. Місцеві старші дружинники (свійські люде, не захожі) служили князеві з роду в рід: князі собі мінялися, а княжі бояре зоставалися й при нових князях. Се були найбільш люде заможні, мали свої маєтности, були люде поважні - „бояре", „ліпші люде" в громаді, - все одно, чи візьме їх князь у свою дружину, чи ні.

Крім бояр - княжих дружинників, були бояре некняжі, земські. Се ті „лучші", „ліпші мужи"; „старці гродскії", як зве їх літопись. Боярами тоді прозивали не тільки земельних властителів, але й купців промисловців, - взагалі заможніх людей. В Галичині сі бояре мали таку силу, що орудовали і князями і цілим князівством.

Міщане були тільки по великих містах, де були більш розвинені ремесла і торговля, бо по дрібніших містах людність була хліборобська: дрібні городи були - тільки обгорожені села. Ріжниця між городом і селом була та, що городи платили свою данину найбільш грошима, а села давали натурою (хліб, мед і т. и.). В справах політичних мішане, як і всі горожане, мали свій голос на вічу, і що вони ухвалять, то було обовязкове для всього округа - для всіх менших городів і сіл. А через се й князі більш на них вважають: завдають їм бенкети (як робив Володимир Великий), або обдаровують грішми.

Селяне свобідні, чи як тоді звали їх „смерди", були хлібороби, жили в осібних дворищах, хуторами і мали власне господарство; бачимо у них „смердіх коней", „смердіх холопів" - невільників, що в ті часи вважалися за майно, як усяка инша мертва річ. Сільські громади орудовали своїми справами сами - князівські урядники (чиновники) показувалися до них тільки наїздом. Громада сама збірала податки, мала свою поліцію, свій суд; се робили й поодинокі громади і збірні (кілька сіл разом), що звалися „копою". Щоб не мати діла з князівськими здирщиками, громада вперед виплачувала всю дань, а тоді роскладала сама між громадянами, скільки кому припаде; так само викупала вона й судові оплати (усякі судові кари йшли тоді на князя), і тоді князь не втручався в громадський суд. Про те, які податки платили селяне („подимщина", „посощина" та инше), згадувалося ранійше. Треба лишень додати, що податки ті були дуже великі, і тому чимало селян переставало господарювати та ставало невільними, або на половину вільними людьми.

Почнемо з на половину вільних людей - безземельних, що працювали на чужій землі і мали трохи вкорочені права. Се: ізгої, сябри та закупи. Про ізгоїв не раз вже згадувалося: се люде вільні, але без якогось діла, люде неприкаяні, а через те оддані під опіку. Сябри - такі самі безземельні, але вільні робітники. Але здається і ізгоїв, і сябрів звали ще й закупами. Закупи, чи иначе наймити, одробляли за винне: вони заставляли тому, хто дав гроші, або сами себе, або заставляв їх хтось третій, поки не буде одроблено грошей. Закуп був вільний чоловік, мав своє майно і жив або у дворі свого пана, або на власнім господарстві. Але дуже тоненька границя одділяла його од холопа-невільника; права його було де в чому урізано: пан („господин") має право його бити, але тільки „за діло". Але нехай же хто вивірить, чи бє його „господин" за діло, чи без діла! Такий закуп дуже часто ставав незабаром „холопом", бо пан міг карати його штрафом за всяку всячину, він ставав на віки невиплатним - оставався на віки панським слугою. А то бувало й так, що пан без церемонії продавав свого закупа иншому в „холопи", невільники, хоч ніби закон се остро забороняв.