Микола Аркас - Історія України-Русі. Том 1

В князівські часи жінка мала волю таку як і чоловік; бувала в товаристві з чоловіком, або й сама, без нього. Жінки брали участь в справах церковних і політичних - найбільш, правда, княгині. Коли вдова не виходила замуж вдруге по смерти чоловіка, то вона була головою родини, - мала всі ті права, що й чоловік. Діти ділили батьківське добро рівно, але самий двір доставався найменшому синові. Що до шлюбів, то довго не розріжняли жінки шлюбної, вінчаної від нешлюбної, і діти од нешлюбних жінок мали такі права, як і од шлюбних. Взагалі христіянський шлюб прості люде довго уважали за панську вигадку: мовляли, тільки для бояр та князів воно потрібно, і ще в XIV столітті митрополити мусіли пригадувати вірним своїм, щоб вінчалися з своїми жінками. Не без того бувало, що дехто мав і по дві жінки.

Проти сього виступало остро духовенство. Але були ще й инші вади в громадському житті, що проти них воно виступало, наприклад нахил до випивання. Уважали за законні „три чаші" - се ще й отці духовні позволяли, а четверту вважали вже „оть непріязни". „Слово св. Василія" каже, що по четвертій чаші „великі пани розпростирають на всіх свою любов, милосердє на бідних, хочуть помагати всім немічним і бідним; отці духовні учать своїх духовних дітей спасенію, звуть на покаяння, показують їм дорогу до небесного Єрусалиму". Але все ж, каже „Слово", аж сьома чаша „богопрогнівительна, Духа святого оскорбительна, ангел отгонительна, бісов возвеселительна".

Нападалося духовенство й на надужиття правительства, на немилосердність до челяди, на немилосердну лихву. Те саме „Слово св. Василія" каже: „Писано бо: недобрий догляд від лисиці курам, не добре льву пасти вівці, оден вовк всю череду смутить, оден тать (злодій) всю країну псує - так і при царі неправеднім всі слуги під ним беззаконні". В иншому оповіданні росказується, як один князь на пиру спитав єпископа: „владико, де буде тивун на тім світі?" Єпископ одказав: „там, де й князь". - „Як то? - скипів князь: - тивун неправедно судить, хабари бере, людей „продає", мучить, а я що роблю?" Але єпископ вияснив йому, що який князь, такі його й слуги.

Оступалося духовенство й за челядь: нападалося на тих, хто обтяжає рабів роботою, безпотрібно бє, кривдить і т. и., але те милосердя було, як на наші часи, не великої ваги, коли наприклад „Слово Іоана Златоустого" каже, що можна карати челядь за неслухняність, тільки „не черезъ силу, а по розсмотрънію, якоже мудрость божія глаголеть: до 6 или 9 ранъ»; аще ли зла вина, велика вельми, то 30 ранъ", - „так покаравши його, і душу його спасеш і увільниш його від битя сторонніх людей".

Виступало духовенство й проти лихви. Ось як наприклад говорить про неї митрополит Никифор: „коли ти постишся, а береш великий процент, нічого не поможе тобі піст: ти думаєш, що постишся, а сам їси мясо - не мясо овече або иншої худоби, призначеної на поживу, а плоть братню, бо ти ріжеш йому жили і колеш його тяжким ножем - „лихоиманія неправедныя мзды тяжкаго ръза".

За князівських часів сталася подія великої ваги: заведено на Руси христіянство. За князів Володимира Великого та Ярослава була вже впорядкована церква, засновані катедри (катедральні собори) по великих містах, висвячено доволі духовенства. За сто літ христіянство значно поширилося по великих осередках (центрах), особливо в Київі. Але не те було по селах, по глухих кутках: ще в другій половині XI в. люде уважали, що церковні обряди, як от вінчання, причастє - то для князів та бояр, а сами й далі моляться богу Перуну, Хорсу, роблять се потайки, ставлять „трапези" роду й рожаницям, моляться огневи. Довго ще христіянство було вірою городською та панською, поки дійшло на село. Але як і дійшло воно на село, то повстало „двоєвіріє", тоб то хоч і прийнято було, наприклад, христіянські свята, але на христіянських святих перенесено прикмети старих поганських богів (Перун - Ілля, Даждь-бог - св. Юрий, Волос - св. Власій). З христіянськими обрядами злучалися поганські - напр. поганське весілля зосталося, як було за поганських часів, поруч христіянського вінчання, поминки, „проводи" - замість старої тризни; приносини до церкви, „канун" - замість поганської жертви. І се не тільки серед простого люду, але й серед „благовірних", освічених городян бувало оте „двоєвірство". Князі ставили церкви й манастирі, мали свої домашні церкви, возили за собою попів, їдучи в далеку дорогу, а поруч з тим споряджали в манастирях пири для монахів, але запрошували туди своїх знайомих, чоловіків і жінок, і добре там гуляли; дозволених трьох чаш не держалися, і пири ті кінчалися часом дуже не гарно. Саме випивання було під побожною покривкою: пили чашу за чашою во славу Христа, Богородиці, святих, співаючи при тім відповідні тропарі, і виходило - немов якась побожна одправа. Духовенство виступало проти сього, і монах Теодосій забороняє співати на пирах над чашами більш як три тропарі. Инше „Слово" так говорить про ті тропарі на пиру: „яку користь має від тропаря той, що пє вино: як напється, то не памятає й тропарів".