Микола Аркас - Історія України-Русі. Том 1

В ті часи не було розділу між скарбом державним і власною князівською касою: все йшло до купи, до рук князя і він видавав ті гроші і на державні потреби і на свої власні. Державні доходи були з податків та всяких оплат. Уже тоді усі господарства платили дань: подимщину (од комина), посощину (від рала); платили медом або шкурами, або грошима. Инший знов податок був - „полюдье": спочатку се був обовязок годувати князя з дружиною, коли він об'їздить землі, а пізніш замість того платиться князеви певна якась дань чи платня. Крім того людність повинна була будовати „городи", мости, сипати греблі, направляти дороги.

А ось які були доходи князя: судова кара - за убивство простого чоловіка (вільного) по 40 гривен, а за голову „княжого мужа" - 80 гривен; мито на торговельних шляхах та мостах, доходи з корчем, воєнна добича, нарешті доходи з князівських хуторів та табунів худоби. А яке там господарство велося, можна бачити з того, що князі Ігор та Святослав мали 3.000 кобил, 1.000 коней; в одному Ігоревому „сельці" - було 900 стіжків збіжа, а в Святославому дворі 500 берковців меду.

Усі землі Руської держави - були одною митрополією „руською", під рукою константинопольського патріарха, що звичайно, не питаючись ані князів, ані єпископів руських, присилав на Русь своїх кандидатів на митрополита - найбільш Греків. Та вже Ярослав зробив по свойому: взяв та й поставив митрополитом Русина - Іларіона. Сто літ пізніш так само зробив був Ізяслав Мстиславич, але решту митрополитів увесь час висвячує й присилає патріарх константинопольський. Коли ж, після татарського погрому, Суздальські князі переманили до себе й митрополита з Київа, то Галицько-Волинські князі добились того, що дано їм свого осібного митрополита - Ніфонта (правда, не на довго).

До упадку Київа, до руської (у Київі) митрополії належало аж 16 єпископських катедр: переяславська, чернигівська, білгородська, юрївська, володимирська (на Волині), луцька, перемиська, галицька, угровська (холмська), туровська - все українські, і не українські: новгородська, полоцька, смоленська, ростовська, володимирська (на Клязьмі) і рязанська. Осібно була ще тмутороканська (після находу Татар зникла юрївська, а переяславська злучена з сарайською в Орді). Єпископа вибірали на соборі єпископів, а висвячував митрополит. Митрополією правив митрополит з єпископським собором, а єпархією - єпископ з „крилосом" (громадою городських священників). Єпископи, чи взагалі церква, повинні були дбати про „людей церковних", що годувалися при церкві або були в шпиталях та гостинницях, що належали до церкви. Церковні люде були, крім причту: проскурниця, ігумен, ігуменія, розстрижені ченці, лікарь (шпитальний), раби, дані на церкву або пущені на волю „за душу" (за спасення души), каліки, вдови, та ще „ізгої": попів син, що не вміє грамоти, викуплений невільник, зруйнований купець. Цікаво, що єпископи мусіли пильнувати, чи добра міра і вага у місті.

Про парафії не багато знаємо. Бачимо дияконів (певно тільки по великих церквах), дяків, паламарів і проскурниць (у Візантії такогої уряду не було).

Звідки бралося духовенство? Коли Володимир охрестив Русь; то духовенство було потроху своє, бо христіяне були на Руси й перед тим, а потім грецьке, привезене з Корсуня та з Царгорода, разом з митрополитом. Але й одних і других було мало, то Володимир почав забірати од батьків дітей силоміць і оддавати в науку на попів, - „матері ж плакали по дітях, наче по мертвих, - каже літописець - бо ще не утвердилися в вірі". Так само робив і Ярослав: він теж набірав дітей у науку, але вже не кого попало, а „оть старостъ й поповыхъ дътей", аж 300 душ. Уже в другій половині XI в. Священників на Руси не бракувало, хоча церков було вже дуже багато (в самому Київі налічують не одну сотню - очевидно, домові церкви у бояр). Бояре, бажаючи мати свого священника, часто давали в науку своїх рабів і вони й по висвяченню оставалися невільниками. А що духовенство так множилося, то се тому, що од них не вимагали великої науки: аби був письменний. А щоб знати, як одправу в церкві робити, то кандидат учащав довгенько до катедральної церкви на службу і там під доглядом „старійшого" вчився. Висвячували на священника часом кого будь, хто тільки мав охоту, а се ще й тому, що з того був чималий дохід для єпископа: за висвячення платилося йому 7 гривен, а то й більш. То ж не диво, що одного єпископа Суздальського скинули за те, що без потреби намножив парафій, щоб більші доходи мати: „умножила бяше церковь грабя попы", - як каже літописець.