Микола Аркас - Історія України-Русі. Том 1

Одно слово, з часів князювання Любарта, останнього Галицько-волинського князя, починається нова доба: українсько-руські землі переходять під Литву та Польщу; Литва з Польщею змагаються за ті землі, поки вони не опинилися під Польщею. Але про се буде мова далі.

Переглянувши політичне життя українсько-руських земель Галицьке-Волинської держави до 1340 років, поглянемо тепер на східні українсько-руські землі, наддніпрянські.

Від самого татарського погрому й до початку XIV століття, або й довше, Київщина не була вже князівством, як раніш - не було в ній князів, а по всій Київщині постали городські громади, що просто підлягали Татарам. Такі громади найраніш повстали на галицько-волинському пограниччі (на Побожу та на Тетереві), і літописець зве їх „людьми Татарськими". Знати з усього, що їм жилося легче, як під своїми князями, бо князі стягали з них данину і на себе та на дружину, і на Татар, а коли вони виломилися з під власти своїх князів, то осталася данина тільки на Татар. А вона була не дуже тяжка: „орати пшеницю й просо", як каже літописець, тоб то давати хлібом, та ще деякі повинності.

Таке саме мусіло бути й з Переяславщиною. Після татарського нападу про Переяславських князів нічого не чувати, і тут, як і в Київщині, вони появлялися хиба на короткий час, та й то не мали ніякої сили, а були скоріш татарськими намістниками.

Зате иначе було в Чернигівщині: князівські родини тут задержалися і множилися далі, ділячи на дрібні шматки свої волости. Князі ті виглядали вже не як князі, а як великі власники земель, дідичі. В другій половині XIII та на початку XIV ст., крім Чернигівського, бачимо князівства: Новгородське (Новгородсіверське), Трубчевське, Брянське, Глухівське, Путивльське, Рильське, Курське, Липовецьке, - з них тільки Брянське якийсь час мало голосну славу.

Але як порівняти, де лучче жилося людям: чи в безкняжих Київщині та Переяславщині з їхніми громадами, отаманами, вічем та „ліпшими мужами", чи у князівській Чернигівщині, то напевно лучче жилося людям в Київщині та Переяславщині, бо не треба було годувати ані князя з його двором, ні його дружини, ні княжих бояр та слуг. Зате погано приходилось людям заможнім - капіталістам, боярам та духовенству - взагалі тим людям, що опиралися на княжу власть: вони потроху втікали туди, де княжа власть була міцна - на північ у великоруські землі. Так бачимо, що після татарського погрому київський митрополит не сидить в Київі, а переїздить з міста до міста, поки не осівся в новому політичному центрі на півночи - у Володимирі на Клязьмі (пізніш звідти переходить у Москву). Причина того, як признавалися сами митрополити: доходи у Київі зменшилися.

Але як би там не було - загибіль князівсько-дружинного ладу і ся втікачка заможних людей і вищого духовенства з Київа вийшли на чималу шкоду для культурного життя Київщини. Дуже мало осталося людей, що живучи роскішно, піддержували художній, артистичний промисел, пеклувалися про всякий артизм та письменство, бо сього всього простий люд тоді ще не питав. А через се культура в Київщині і взагалі все те, що „для души", а не для тіла, дуже підупало. Таке саме, хоч може не так дуже, було й у Чернигівщині через татарські спустошення й тяжку дань та ще й через те, що й князі й бояре зубожіли. Отже - історичне огнище культурного життя - середнє Подніпрове погасає, а українська культура держиться та розвивається далі ще якийсь час тільки на Заході, в Галицько-волинській державі, поки й тут не сталося їй лихо з кінцем самостійного державного життя сеї частини України-Руси.

Почавши від половини XI століття. Руська держава складалася з низки автономних (таких, що сами у себе усим порядкують), незалежних земель - князівств; вони мали князів з одного коліна та памятали, що належать до одної, Руської держави, а за найстаршого вважали київського князя. Коли ж князівський рід дуже розмножився, а землі подробилися (у XII віці), то та низка незалежних князівств-земель стає низкою незалежних князівств (по кілька в одній давнішій „землі"), що уважають за найстаршого свого князя.

Що повинен був робити кожен князь? Одно - „правдою суд судити", то б то дбати про справедливість в землі; друге - обороняти землю од напасти; а „ліпші" люде, громада з своїм „вічем" наглядали за тим, чи гаразд князь справляється. Бо хоч як висока була особа князя, але він не був паном чи власником землі, а тільки „первим слугою" землі чи громади.