Микола Аркас - Історія України-Русі. Том 2. Частина 2

Усі ремесники здобували собі по тому праву теж де-які полекші: ремесники кожного ремества складали громаду, що звалася „цехом" або „брацтвом", і кожне таке брацтво орудувало справами своєї громади та мало свій скарб (казну); з нього давали помочи своїм громадянам і брали гроші тоді, коли треба було на які гуртові свої справи. Де-котрі „брацтва" були дуже заможні. Кожний город із таким Магдебурським правом мав свій герб і свою корогву, а кожний „цех" - свою. Тількиж наших людий, себто українських, стали випирати в цехах на дальші місця, а далі й переслідувати, так, що їм вкінці годі було до цехів належати і вони тим щирійше стали гуртуватися в брацтва.

За часів Вітовта на Дніпрі од наскоків татарських зміцнено було в де-котрих городах кріпости, як от у Каневі, і збудовано нові: Черкаси, Кременчуг, Мишурин-Ріг, а коло моря кріпость Дашів (Очаків) і Хаджибей, або Кочубей (Одеса), котру Вітовт одняв од Татар; на р. Бузі - Вітовтове (Богоявленськ коло Миколаєва); на р. Дністрі, проти Генуезської кріпості Манкастро (Акерман), збудовано замок, а вище по р. Дністру - кріпость Тегінь (Бендери). Кріпости ті були зміцнені проти наскоків Татар, що без-перестання турбовали Литву і Україну. Сюди вони звичайно проходили трьома шляхами: шлях, що йшов до Львова поуз Черкаси, Корсунь, Київ, Луцьк і Сокаль, звався „Чорним шляхом"; той, що йшов од Дашева на Бар і на Львів, звався „Кучманським шляхом", а той, що йшов Дністром на Покуття, теж до Львова, звався „Волошським, або Покутським шляхом".

За Казіміра IV скасовано удільні українські князівства, а замість них заведено воєводства і староства. Багато городів, містечок, сел роздано заможнім українським родам, і тим до-краю знищено колишній вічовий устрій в них. По городах розмножилося Жидів, котрі держалися міцно свого гурту, „кагалу". Жиди ті зовсім прибрали до своїх рук торговлю і промисли, і міщане по-малу повинні були поступитися перед ними, навіть по тих городах, що мали вже Магдебурське право.

Уся остання людність тогочасної України, - ті, що жили по селах, - звалися тоді „поспільство", посполиті, або просто „люде". Ті, що жили по землях, котрі належали замкам, звалися „служилі люде", а ті, що по тих селах, котрі увійшли у дачки земян, звалися „люде панські", „господарські", або „земянські"; як ті, так і другі сплачували подать натурою і грішми і мали право вільно переходити з місця на місце, почиталися людьми вільними, управлялися своїми громадами і вибірали собі старосту - „отамана", або „тивуна", десятських і сотських, і їх часто-густо стверджував на тих посадах пан; мали свій виборний („копний") суд, але найвищий суд для них був - пан або земянин, котрий держав ту землю. Землі та служби роздавалися по тих воєводствах, котрі лежали дальш од степу, од границі, де блукали Татари. Як розмножилося людей, то й умовини за землю, котру вони займали, ставали важчі; аж в р. 1447 селян увільнено від судів державних, а підчинено судам панським. Право стає правом шляхетським, а для хлопа нема ніякого закона. Через те люде почали переходити за р. Рось, де були вільні землі - так зване „Дике поле"; (край, що так звався, лежав над долішнім Дніпром, Бугом і Дністром). Посовуватись туди почали люде ще у половині XV віку, і ті, що оселилися там, не знали ніяких податків. Життя по тих степах у ті часи було дуже і дуже небезпечне: треба було завжди бути на-поготові та стерегтися татарського наскоку. Людей тих прозивали „козаки"; хто виходив на житло у „Дике поле", про тих казали - „ідуть у козаки". З тих виходців почалася нова верства людей, котра зробилась незабаром у історії нашого краю найголовнішою.

У Галичині - з того часу, як прилучено її до Польщи - переважає католицька церква: митрополія Львівська мусіла уступити своє місце Латинській епископії, а православні - у сусідньому селі збудовали храм, де й стала катедра Львівського митрополита. Важке життя настало за-для православної церкви. Панство українське, бачучи, що усякі вільготи та уряди королі роздають панству католицькому, й собі почало потроху переходити на латинську віру, і через те церква православна у Галичині все більш стала підупадати та убожіти. У Київі, як ми бачили, заснована була окрема митрополія, до котрої належали усі православні епископії Литовсько-Руського князівства. Митрополити київські були під зверхністью Константинопольського патріарха, і Київ знову стає осередком православної віри на Україні. За Литовських часів католицьке духовенство не втручалося у справи православної церкви, і князі Литовські, хоч де-котрі з них були католики, не боронили вільно розвиватися православній вірі і ствержували її права своїми грамотами. До київської митрополії належали епископії: Львівська, Перемишльська, Володимирська, Холмська, Чернигівська, Луцька, Смоленська, Туровська і Полоцька. Низчому духовенству жилося негаразд: священники втих парахвіях, котрі були в дачках або службах, що-года ставали все більш залежними од дідичів (панів); дідичі обкладали їх податью, а далі забрали до своїх рук і суд над ними.