Микола Аркас - Історія України-Русі. Том 2. Частина 2

Тим часом Польща не хотіла так скоро позбутися України, і вона знов розпочала війну з Москвою. Князь Шереметьєв, з наказу Царя, рушив з Київа на Волинь проти Поляків, а на поміч йому, иншими шляхами, йшов із козацьким військом Гетьман Хмельниченко. 7-го вересня (сентября) 1660 року, коло містечка Слободищ, польське військо, у котрому був колишній Гетьман український, а тепер Київський воєвода Виговський, напало на козаків. По-між козацькою старшиною були на той час безперестанні сварки. Одні, більш освічені люде, не-вдоволені останньою Переяславською умовою і московськими воєводами, схилялися до того, щоб поєднатися з Польщею і не хотіли воювати з Поляками, другі - найбільш такі, що повиходили з простих козаків, - ненавиділи Поляків і радніщі були як-не-як помагати хоч Москві, аби не Польщі. Молодий Гетьман, у-перше з роду побачивши бойовище, затурканий старшиною, не тямлячи кого слухати, чого держатись, схопився за голову та тільки вигукував: „Боже мій, Господи мій! Визволи мене тільки з сього пекла, не дай міні пропасти! Не треба міні того гетьманування, - піду у ченці!"

Саме тоді прибув до його гонець від Виговського, котрий вмовляв його відцуратися Москви і піддатись Польщі. А-ні Гетьман, а-ні старшина не знали ще, хто кого переможе: чи Поляки, чи Шереметьєв. Тим-то вони не хотіли разом поривати із воєводою, і послали до його посланця Мороза із звісткою, що Поляки напали на козаків, і прохали воєводу, щоб він хутчій ішов до містечка Пятки на підмогу; а до польського табору вирядили полковника Петра Дорошенка із двома товаришами умовлятись про згоду. 14-го жовтня (октября) Шереметьєв рушив на підмогу Хмельниченкові, але тут напали на нього Поляки і Татари і під Чудновим у-прах потрощили московське військо. Самого Шереметьєва схопили і, закувавши у кайдани, випровадили у Крим, де він 22 роки пробув у неволі; останні недобитки московського війська мусіли скласти зброю і корогви до ніг переможцям, і їх випровадили аж за московську границю. Як почули козаки, що сталося із московським військом, зараз пристали до Поляків.

17-го жовтня (октября) під Чудновим зложено нову умову із Поляками, так звану Чуднівську; ствержені були усі Гадяцькі пакти, тільки викинуто з них усе те, де говорилося про Велике Князівство Руське, і Українці на віки зреклися єднання з Москвою. На сьому присягали Гетьман із старшиною і усе козацтво, а з польського боку за короля присягали Польський і Литовський коронні гетьмани.

Через місяць зібрано було у Корсуні „чорну раду", на котрій заступником Короля був Беньовський. Він довго говорив до козаків, вихваляв Короля, ганьбив Москалів, нарешті сказав, що Король пробачає козакам усі їх провини проти Польщі і затверджує на Гетьмана Юрия Хмельниченка, котрому й доручив булаву. Козаки радо повітали Юрия і присягли Королеві. На сій таки раді на другий день обрали обозним Носача і писарем Павла Тетерю. До воєвод московських Юрий написав листи, щоб вони із військом своїм вибіралися геть з України, бо військо Запорожське і уся Україна не воліє далі зоставатися під рукою царя, а вертаються знов до свого прирожденного короля польського.

Тим часом полковник Переяславський Яким Сомко та Ніжинський Іван Золотаренко домагалися гетьманства. Перечувши, що сталося на правому боці Дніпра, вони скликали раду у Переяславі і усовіщували та умовляли, щоб хоч Лівобережна Україна держалась Москви. На те пристали полки: Ніжинський, Переяславський і Чернигівський. На раді тій Сомка обрано наказним Гетьманом. Дуже гарний на вроду, показний, щиросердий, одважний і розумний чоловік, він мав чимало прихильників. Золотаренко не хотів уважити гетьманство і, мислячи сам зробитись Гетьманом, підлещувався до воєводи Ромодановського та, через єпископа Мефодія, писав доноси Московському урядові на Сомка. Єпископ Мефодій - се той самий протопоп Максим Филимонів, що баламутив ще за Виговського. Тепер він, за прихильність до Москви, висвячений був на єпископа і настановлений доглядачем Київської митрополії, бо митрополит Київський Дионисій Балабан не хотів взнавати Московського патріарха. Увесь 1661-ий рік Сомко, із прихильними до його полками, одбивався од Поляків і Юрия і прохав підмоги у Ромодановського. Нарешті Ромоданівський рушив із московським військом і Слободськими полками на Україну, щоб визволити Сомка, котрого під Переяславом обліг своїм військом Юрий із Поляками та Татарами. Як прийшов Ромодановський, Юрий став одступати до Дніпра. Сомко нагнав його під Каневом і у-прах розбив його військо та вигубив більш 10.000 козаків; сам Юрий ледве встиг перехопитись за Дніпро і утік до Чигирина. Се бойовище виявило усю нікчемність Юрия, і козаки голосно почали ремствувати на нього, а тут ще й Запорожський кошовий Іван Величко-Босовський прислав до його лист, і в тому листі від себе і усього війська Запорожського радив покинути гетьманський уряд і йти на спокій, бо не вартий він такої посади. Дуже вразило усе се Юрия, але ж і сам він бачив і розумів, що такої тяжкої години він не здолає дати нічому ради. При кінці 1662 року він ізкликав раду у Корсуні, на ній зрікся гетьманства і передав булаву родичеві свойому, що був жонятий на сестрі його Степаниді, Павлові Тетері, назначивши його, поки будуть вибори Гетьмана, наказним Гетьманом. Сам же він 6-го січня (января) 1663 року постригся у ченці в Чигиринському манастирі, і дано йому імя Гедеон. Але ще й тепер не на віки зник він там од життя, і ми стрінемося з ним ще й далі.