Володимир Сідак - НАЦІОНАЛЬНІ СПЕЦСЛУЖБИ В ПЕРІОД УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917-1921 рр.

В Україні під "дахом" представницьких місій діяли спецслужби й інших держав: Італії, Бразилії, Греції та ін. [383] 43, с.28; 159, с.14 .

Іноземна інтервенція дорого коштувала народу України: окупантами було вбито 38436, поранено 15386 і заарештовано 45800 громадян, а матеріальні збитки склали колосальну для тих часів суму - 626 мільйонів 737 тисяч 390 крб. [384] 237, с.272-273 .

Значну загрозу для країни становили й дії опозиції УНР за кордоном. Так, у 1920 р. спецслужби Врангеля серед української політичної еміграції в Парижі створюють під проводом Моркотуна "Український Національний Комітет", до якого увійшли П.Скоропадський і члени його колишньої адміністрації Могилянський, Цитович, Максимов та інші. За ініціативою однодумця Скоропадського генерала Біскупського розроблялися плани реставрації силами "білих", Німеччини й Угорщини монархії в Росії, де Україні відводилася роль постачальника "гарматного м'яса" у боротьбі з більшовиками. Представниками Скоропадського, німецьких і врангелівських спецслужб була підписана угода про співробітництво, за якою "білі" визнавали "самостійність" України під проводом "генеральної управи" архікнязя В.Габсбурга (колишнього офіцера Легіону УСС), розроблявся і план походу на Україну за участю українського корпусу [385] 8, спр.68754, арк.1-2 .

Не меншу загрозу безпеці країни становили й внутрішні чинники. У перші ж тижні влади Директорії був виданий наказ в.о. військового міністра з переліком злочинних дій, що загрожували державній безпеці: невиконання бойових наказів і дезертирство, розголошення військової таємниці тощо. Винні оголошувалися "ворогами УНР", а їх рідні підлягали виселенню за межі республіки. Грабунки, знищення державного майна, "самочинне захоплення влади особливими групами", тобто заколоти з метою захоплення влади, мали каратися за законами воєнного часу. До державних злочинів було віднесено "всяку агітацію проти незалежності й об'єднання всіх українських земель проти Верховної влади Республіки, командування військами, вільного культурно-політичного і економічного розвитку України, створення партій і організацій, ворожих Українському руху", а також підривну пропаганду у військах. Особи, що скоїли такі злочини, повинні були віддаватися до суду або висилатися за межі УНР [386] 54, спр.69270, т.31, арк.16 .

Спробуємо виділити основні внутрішні чинники оперативної обстановки в УНР: замахи до насильницького повалення існуючого ладу шляхом збройних виступів й заколотів; діяльність незаконних збройних формувань; масові військові злочини проти цивільного населення; розклад частини державного апарату, в т.ч. і силових структур, злочини державних службовців; порушення режиму збереження військової і державної таємниці. За словами командуючого Армією УНР генерала М.Омеляновича-Павленка, "до катастроф на фронті приєднувалися труднощі й авантюри на запіллі" [387] 154, зб.1, с.9 .

Загрозливим явищем ставали спроби повалення уряду окремими військовими посадовими особами. Так, у квітні 1919 р. у Рівному було сформовано новий уряд УНР під головуванням Б.Мартоса. Однак проти цього кабінету виступили лідери правих соціалістів (УПСС) й консерваторів (республіканська партія), котрі вирішили здійснити державний переворот, головним збройним знаряддям якого мала стати Північна група військ УНР отамана В.Оскілка. Рішучості останньому додало і те, що незабаром його зняли з посади за поразки під Коростенем і Новоградом. 28 квітня Оскілко та його прибічники заарештували нового командуючого Північною групою отамана Желіхівського й начальника штабу Протазанова. Намагалися вони затримати і С.Петлюру та начальника Штабу Армії УНР. Заколотники заарештували половину міністрів, а Оскілко оголосив себе "командиром збройних сил України". Війська не підтримали заколотників, а один із підрозділів під командуванням М.Омелюсика придушив виступ. Сам отаман, прихопивши казну Північної групи, втік до Польщі [388] 151, с.289; 58, 1919, ч.9; 246, с.12; 217, с.229 .

Отже, не важко побачити, що прагнення окремих військових начальників до захоплення управління всіма збройними силами часто збігалися з намірами опозиційних Директорії політичних партій. Наведемо ще характерні приклади. У березні 1919 р. 5 отаманів і 10 полковників створили у Вапнярці "Революційний Комітет" (очолив його український есер, отаман Волох), який увійшов у таємні переговори з радянською Росією. Прибічники Волоха 11 січня 1920 р. роззброїли залогу в Умані й здали місто Червоній армії [389] 232, с.12; 154, зб.1, с.36-37 . Відома і спроба військового заколоту отамана П.Болбочана, який нібито намагався самочинно взяти командування над Запорізьким корпусом, однак був заарештований і за вироком військово-польового суду розстріляний [390] 228, 1919, ч.31; 165, с.524 .